Повернення Рейчел

Бел не розуміла, що відбувається, не могла збагнути цієї м’якості в її голосі. Хіба Рейчел не має сердитися? Бел щойно сказала їй найгірше, що тільки можна було сказати. Обоє щойно зазнали поразки, хай і в різних сенсах, але Рейчел якимось чином лишалася м’якою і доброю.

Певно, вона краща брехунка, ніж Бел про неї думала. Вона визнала, що збрехала про Філліпа Алвеса, і це, напевно, також стосувалося решти: усієї її історії про зникнення та повернення. Бел попросила в неї правду, дала їй останній шанс, і Рейчел відкинула його. Це була точка неповернення. Вони більше не зможуть прикидатися, більше не зможуть гратися у маму й доньку. Хай що станеться далі, це буде їхньою останньою вечерею, кінцівкою їхньої історії.

— Отже, це був Філліп Алвес? — запитала Шеррі, піднявши виделку. — А я знала, що він божевільний, ще коли прийшов до нас, вдаючи з себе копа. Розпитував усіляке дивне про тебе. Весь цей час він знав дуже добре, що з тобою сталося, бо ти була в його підвалі. Хворий покидьок. Мені треба більше дослухатися до своєї інтуїції. Я знала це з самого початку.

Джефф кашлянув, зиркаючи то на Шеррі, то на Рейчел.

— Певно, це таке полегшення, правда? — провадила Шеррі. — І для тебе теж, Бел. Не уявляю, якою страшною була для вас ця ніч.

— Так, — сказали Бел і Рейчел в унісон. Ні, це нікуди не годиться! Треба з цим зав’язувати.

— Приємно нарешті знати всю правду, — Бел насуплено глянула на Рейчел, яка всілася навпроти неї. Та спіймала її погляд.

— Безумовно, — кивнула Шеррі.

Джефф знову кашлянув і постукав себе кулаком по грудях.

— Пропоную змінити тему й поговорити про щось приємніше. Ми ж тут святкуємо. З днем народження, тату, — Джефф здійняв свою пляшку пива, а тоді щедро відпив із неї, ковтнувши аж чотири рази, перш ніж поставити на стіл.

Дідусь цього навіть не помітив, повільно, але впевнено дзьобаючи свої макарони — по трубочці за раз.

Картер теж не квапилася з їжею, длубалась у тарілці виделкою, наштрикуючи по кілька макаронин, а тоді повертала їх на місце. Може, на цьому боці Прайсів теж сталася сварка: Картер була надто мовчазна, а дядько Джефф надто нервовий — він уже допивав своє перше пиво.

Шеррі лишалася незворушною чи, може, ліпше приховувала свої почуття.

— Я рада, що все нарешті буде, як раніше, — вона зиркнула підкреслено на чоловіка, а тоді опустила погляд на порожню пляшку. — До речі, вибачайте, що трохи спізнилися. Це все оця панянка, — вона показала виделкою на Картер. — Робила домашню. Замість того, щоб збиратися, штудіювала якісь діаграми на комп’ютері. Ще й сердилася, коли я витягнула її з-за столу. «Тобі не треба біологія, щоб бути танцівницею, — кажу я їй, — а от пунктуальність не завадить».

— Усе добре, — відповіла Рейчел, звертаючись не до Шеррі, а до Картер. — У мене теж кепсько з відчуттям часу.

Можливо, це була перша правда, яка пролунала від Рейчел. Із відчуттям часу в неї справді кепсько: вона вже двічі не змогла порахувати роки, сказавши «п’ятнадцять» замість «шістнадцяти».

— Так, — знову втрутилась Шеррі. — Ти навіть на своє весілля спізнилася.

Рейчел втупилася у миску. З апетитом сьогодні не склалося ні в кого.

— Усього на десять хвилин.

Бел раділа, що тут була Шеррі. Вона єдина підтримувала розмову, намагалася втримати їх вкупі. Раніше це була татова роль. Та ніхто досі не згадав про нього, про порожнє восьме місце за столом. Бел гостро відчувала його обручку в кишені джинсів.

— Ти наїлася, Бел? — запитала Рейчел. Бел досі вражало те, як переконливо вона підробляла те м’яке мерехтіння в очах.

— Т-так, — відповіла дівчина, хоча її тарілка стояла майже неторкнута.

Чому Рейчел така добра до неї? Може, це просто вистава для решти? Бел сказала їй найжорстокішу річ, яку тільки могла. Завдала найглибшої рани, на яку спромоглася. Це був убивчий удар. Але Рейчел не втекла, хоч і знала, що спіймалася і що Бел майже-майже бажає їй смерті. Але вона залишилася.

Бел потерла заплакані очі. Із татом вони так не сварилися жодного разу. Щойно б вона підвищила голос, він би пригрозив, що поїде з дому й повернеться, коли Бел заспокоїться. А Бел не хотіла, щоб він ішов з дому, тож завжди поступалася. Це працювало щоразу. Тож вони ще ніколи не перекрикувалися отак, ніколи не з’ясовували стосунків. Але тепер Бел не була певна, що це добре. Хіба ж не легше було викричатися, вилити всі свої найтемніші почуття й думки, розділити їх із кимось?

— У нас тепер є два торти. Дякую, Шеррі, — кивнула до тітки Рейчел.

— Мій низькокалорійний, — повідомила Шеррі, затримавши погляд на Картер. Та копирсалася у своїх панчохах, щипаючи їх і відтягуючи на колінах, а тоді відпускаючи.

— Та перш ніж ми поріжемо торт, — сказала Рейчел, перехоплюючи ініціативу на себе, — пропоную взятися за подарунки.

Шеррі шморгнула носом.

— Гаразд. Зазвичай подарунки в нас після торта, але звідки ж тобі знати? Ти пропустила кілька днів народжень, — пирснула Шеррі.

Рейчел проігнорувала її і зникла у вітальні. Вийшла звідти з подарунком, загорнутим у смугастий синьо-білий папір і обв’язаним червоною стрічкою. За формою це нагадувало книжку в цупкій палітурці.

— Це від нас із Бел, Патрику, — сказала вона, нахиляючись і вручаючи йому подарунок. Цікаво, вона сказала це, бо знала, що Бел нічого не купила? Рейчел прикриває її чи намагається вколоти? — 3 днем народження.

— Р-рейчел? — дідусь підняв на неї очі.

— Так, — відказала вона, всміхаючись одним кутиком рота.

— Дівчина Чарлі.

— Правильно, Патрику, — втрутилась Шеррі. — Молодець.

— Я допоможу, — сказав Йордан, розв’язуючи бант замість дідуся.

— Я сам, Чарлі, — дідусь висмикнув у нього подарунок.

Відтак взявся шкрябати кутики кістлявими, поплямленими пальцями і здирати папір.

— Книжка, — він покрутив її в руках, і Бел впізнала зелену обкладинку ще до того, як побачила назву. «Крадій спогадів». Одна з найулюбленіших книжок Бел, яку дідусь читав їй малою.

Шеррі схилилася до Джеффа.

— Не дуже тактовно, — прошепотіла вона достатньо голосно для того, щоб почули Бел і Картер, — подарувати людині з деменцією «Крадія спогадів».

— Я подумала, що тобі сподобається, — сказала Рейчел, повертаючись на своє місце. — Її порадила пані Нельсон із книгарні.