Повернення Рейчел

Глава 43

Рейчел заточилася й позадкувала, втупившись в обручку між ними.

— Бел, — промовила вона спокійно, хоча очі її зраджували. — Я можу пояснити.

— Ні! — скрикнула Бел. — Більше ніякої брехні!

— Я не хочу тобі брехати, — Рейчел підняла руки, беззбройна.

— То не бреши. Що ти зробила з татом? Де він?!

— Я не знаю, — відповіла Рейчел, але Бел на цьому собаку з’їла — її цим не проведеш.

— У тебе його обручка. Ти вбила його, Рейчел? Ти вбила його, мамо?

Рейчел мовчала — не могла збрехати так швидко.

— Він був єдиний, хто ніколи мене не покидав і не покинув би. — Голос дряпав у горлі, і сльози нарешті порснули з її очей. У грудях тепер було порожньо — її серце провалилося так глибоко, що вона, може, більше ніколи його не знайде. — Усі завжди йдуть. Він був єдиний, хто в мене був, і ти забрала його в мене.

Рейчел не зводила погляду з Бел, розітнутої і випотрошеної, і її очі теж наповнилися слізьми.

— Бел, послухай...

— Я не буду тебе слухати, ти брехунка!

— Бел.

— Філліп Алвес тебе не викрадав, правда ж?! — Вона витерла сльози, відбудувала барикаду, зціпила зуби. — Учора ти вперше його побачила.

Рейчел ковтнула слину.

— Скажи це! — заревіла Бел.

— Ні, — Рейчел обвила себе руками, затуляючись від нападу. Але то були всього лиш руки — благенький щит. Але він напав на тебе. Я запанікувала. Це не було частиною плану, я просто хотіла захистити тебе від нього. Я не дозволю нікому чіпати мою доньку.

— Отже, є якийсь план? — Бел вхопилася за ниточку обома руками. — У тебе від початку був якийсь план, чи не так? Філліп Алвес не викрадав тебе, бо тебе взагалі ніхто не викрадав. Де ти була весь цей час?

— Бел, я не можу...

— Скажи, де ти була! — ще одна її міна. — Якщо ніхто не замикав тебе в підвалі, то де ти була?

— Я не можу! Не можу тобі сказати! — вигукнула Рейчел. Вона й сама здетонувала від вибуху Бел. Її очі широко-широко розплющились. — Я не вчиню так із тобою!

— О, ти чинила зі мною й гірше! — перекрикувала її Бел. — Ти покинула мене на задньому сидінні своєї машини! Свою маленьку дитину!

Рейчел почала крутити головою, заперечуючи її слова і струшуючи з обличчя сльози.

— Ні, Бел. Я б ніколи тебе не поки...

— Не бреши! — Бел тицьнула в неї пальцем, штрикаючи повітря. — Перед зникненням ти позичила три тисячі доларів у Жуліана Тріппа. Ти просто втекла!

Рейчел заточилася, вдарена тими словами в груди, і притиснула руки до рани.

— Ні, ні, це не...

— Ти втекла! — Бел наступала на неї. — Ти не хотіла знімати гроші зі свого рахунку, бо тоді всі зрозуміли б, що ти планувала втечу, тож ти позичила гроші в Тріппа. Ти покинула мене! Де ти була? Ти їздила до Джеффового друга Боба у Вермонт, щоб зробити собі нові документи? Це так ти ховалася? Це тому ти підлаштувала все так, щоб здавалось, наче тато зробив те саме? Чому ти втекла? Скажи мені правду!

Рейчел мружилася від кожного її пострілу, зіщулювалася і меншала на очах. Її очі розпачливо бігали.

— Ні, Бел, ні. Прошу, не треба.

— Досить це повторювати. Скажи, де ти була!

— Не можу! — закричала Рейчел, нарешті зважившись на опір, скоротивши дистанцію. — Я не можу сказати тобі правду! Я не вчиню з тобою так. Захищати тебе — мій обов’язок. Я понесу це сама. Я так довго була сама, я зможу.

Отже, Бел не вдасться зрушити її з місця, не розсипавшись у неї на очах.

— Прошу тебе, мамо! Скажи, де тато. Що ти з ним зробила?

Рейчел мовчки похитала головою. Їй байдуже. Байдужість була частиною її плану.

— Це я винна, — заплакала Бел. — Я від початку знала, що ти брешеш, і мусила поквапитись, мусила довести це, поки ти не взялася за тата. А тепер його не стало, і це я винна.

Очі Рейчел замерехтіли, наповнившись свіжими слізьми.

— Ніщо з цього не є твоєю провиною, Бел. Чуєш? Ти ні в чому не винна. Послухай мене. У мене було п’ятнадцять років на те, щоб уявити тебе дорослою, але ти досконаліша за будь-який образ, який я могла вигадати. — Сльози котилися по її щоках і збиралися між губами. — Ти ні в чому не винна. Винні всі інші, і я захищу тебе від них.

Але Бел не так легко було збити з пантелику слізьми. Вона підняла підборіддя, загострила його.

— Ти була в неволі шістнадцять років, Рейчел. Не п’ятнадцять. Ти вже й сама заплуталась у власній брехні.

Подих Рейчел задрижав у її грудях.

— Пробач. Мені так шкода, — сказала вона.

Це зачепило ще одну міну.

— Ні, тобі не шкода! — закричала Бел. Вона ще могла боротися — копнула ногою крісло, і воно посунулось, скрипнувши по підлозі. — Якби тобі було шкода, ти б сказала мені правду. Говори!

— Ні, — повторила Рейчел надтріснутим голосом.

Отоді Бел здалася. Але якщо їй судилося програти, вона потягне Рейчел за собою. Вона зробила глибокий тремкий вдих.

— Якби ж ти лишилася зниклою! — закричала вона, дряпаючи словами горло. — Якби ж ти ніколи не поверталася!

Задеренчав дзвінок, пронизуючи будинок.

Рейчел витерла обличчя. Її очі потьмяніли, наче всередині неї щось зламалося.

— Бел, люба, — сказала вона м’яким, ослаблим голосом. — Мені сказати, щоб вони прийшли іншим разом? Ми не мусимо робити це зараз.

— Ні, — Бел спіймала свої сльози в рукав. Подразнене обличчя пекло. — Ні. Я не хочу лишатися наодинці з тобою після того, що ти зробила.

Сказавши це, вона повернулася й попрямувала до дверей. Прочинила їх.

На порозі стояла Шеррі з домашнім тортом на тарелі. Блакитним кремом на ньому було написано: «З

85-річчям!»

Картер стояла на сходах за нею. Джефф чекав на під’їзній доріжці.

— У вас усе добре? — округлила очі Шеррі. Певно, вони почули крики, а тоді прочитали все на обличчі Бел.

Принаймні Картер точно все зрозуміла: вона смикнула підборіддям, звівши брови докупи — їхнє таємне «як ти?».

— Так, усе добре, — сказала Бел, і її голос зненацька подвоївся: позаду Рейчел сказала те саме. Вони промовили це хором — дві брехунки.

Але Рейчел це не зачепило.

— Заходьте, — сказала вона.

Усі вже зібралися. Дідуся посадили на чільне місце і втиснули поруч Йордана. Кухонний стіл розклали, щоб вмістити вісьмох осіб. От тільки їх було не вісім — бракувало тата. Ніхто навіть не згадав про це.

Рейчел розклала макарони з сиром: вони ляпали на тарілки липкими купами, витягуючи вусики жовтого сиру.

— Це тобі, люба, — Рейчел дала їй тарілку, зачепивши Бел рукою по плечі, перш ніж піти далі.