Страница 109 из 154
Серце Бел обірвалося і впало кудись у живіт, де з нього вирвав шмат клубок. Ні. Він не міг її зняти. А це означало...
Що нічого не буде добре. Тато не втік. Рейчел щось із ним зробила, щось страшне й незворотнє. Зринули старі запитання, смикаючи ниточки відповідей, і останній промінчик надії проковтнула темрява. Разом із тим з’явилося нове відчуття. Тато ніколи не повернеться додому.
Бел розсипалася, падаючи слідом за власним серцем у якусь жахливу безодню. Наштовхуючись на власні міни й підриваючись на кожній.
— Рейчел! — заверщала, підпалюючи криком дім і вирвалась із кімнати, стискаючи гарячу обручку, уже розжарену в пожежі.
— Рейчел!
Її кроки загуркотіли сходами — грім перед якоюсь неймовірно жахливою грозою.
— Мам!
— Просто вирішила збити подушки, — озвалась Рейчел у відповідь.
Бел побігла на її голос і увірвалася на поле бою.
— Сама не знаю чому, хто взагалі на них дивиться? — всміхнулася Рейчел сама до себе.
— Я більше не можу! — закричала Бел, струшуючи криком кімнату.
Рейчел випустила з рук диванну подушку.
— Бел, що...
— Я не можу! Ти мені брешеш! Ти брешеш від самого свого повернення!
Рейчел кліпнула. Її щелепа відвисла.
— Бел, я...
Та Бел урвала її, кидаючись до неї. Ляснула долонею по журнальному столику і лишила на ньому обручку.
— Це татова обручка, — показала вона пальцем. — Він не міг її зняти!
Погляд Бел вп’явся в Рейчел, націлився перед пострілом.
— Що ти з ним зробила, Рейчел?