Повернення Рейчел

Глава 42

Рейчел заглушила двигун, вийняла ключ і затиснула його в руці, наче збиралася відімкнути ним щось іще.

— Можемо скасувати дідусеву святкову вечерю, Б-бел. Після вчорашнього...

Бел знизала плечима.

— Ні, зі мною все гаразд, — сказала вона, бо насправді не знала, як почувається. З голови їй не виходили шалені Філліпові очі, його судомний сміх. То був Філліп. Філліп викрав Рейчел, утримував її в підвалі шістнадцять років, а тоді відпустив.

— Усе скінчено. — Рейчел потягнулася до неї, стиснула її руку. Бел була надто втомлена, щоб смикатися, та й не знала, у що тепер вірити. Якщо вони знайшли викрадача, то чи означало це, що весь цей час Рейчел казала правду? Отже, Бел помилялася?

— Ходімо, — Рейчел вийшла з машини, і Бел відчинила дверцята зі свого боку.

Пані Нельсон стояла в прочинених дверях свого будинку так само, як і минулої ночі, коли приїхали копи.

Бел кивнула їй: визнання провини, прохання про перемир’я.

— Бел? — пролунав голос неподалік.

До них квапився Еш. Сьогодні на ньому був синій светр у білі пташки.

Бел зиркнула на Рейчел.

— Я піду в дім, — сказала та. — Почну готуватися.

Бел зачекала, коли за нею зачиняться двері.

Еш почав першим:

— Я чекав на тебе. Я отримав твоє повідомлення. Вибач, мій телефон був на беззвучному. — Його брови зійшлись докупи збентежено. — Що сталося? Ти вистежила Рейчел? Куди вона їздила? Що робила? Кажуть, тут були копи. Що ти з’ясувала?

Бел набрала повні груди повітря, розуміючи, що однаково нікуди не втече від пояснень, але гадки не мала, з чого почати.

Вона помахом руки покликала Еша за собою й попрямувала до цвинтаря.

— Копи приїжджали не по Рейчел. А по Філліпа Алвеса.

— Філліп Алвес? — засичав Еш. — Це той навіжений, одержимий справою? Той, що викрав тебе?

— Він увірвався в дім, коли побачив, як Рейчел кудись поїхала. Шукав докази. Але не врахував, що я можу бути вдома. Він думав, що я знаю щось про Рейчел. Геть осатанів.

Еш задріботів, підлаштовуючи свій крок під її. Майже потягнувся до її руки.

— Він щось тобі зробив?

— Міг зробити, — сказала Бел. — Якби Рейчел не повернулася вчасно. Вона пригрозила йому, і він утік.

— Вона врятувала тебе? — запитав Еш.

Бел не хотілося відповідати на це запитання. Рейчел не повинна була рятувати її, а просто мала бути вдома. І якщо вона справді каже правду, то куди їздила посеред ночі? Усе надто заплуталося. Де чия сторона на цьому полі бою? Хто на чиєму боці?

— Це ще не все, — сказала Бел замість відповіді. — Ми щойно повернулися з відділку, де давали свідчення. Рейчел каже, що це був він. Що її викрав Філліп Алвес.

Еш спинився і витріщився на неї.

— Це був Філліп?

— Так вона каже.

Його брови зійшлися докупи остаточно, їх розділяла лише зморшка.

— Але ж... — він затнувся. — Хіба Філліп не відсидів три роки у в’язниці після твого викрадення?

Бел волочила ноги, шкрябаючи підошвами об асфальт.

— Рейчел каже, що довгий час він не підходив до неї, тримався в темряві і всіляко приховував своє обличчя, коли залишав їжу. Вона могла тоді не розуміти, що це хтось інший. Брат чи якийсь друг.

— Філліп Алвес, — Еш випробував це ім’я на губах і завагався ще більше, наче воно не пасувало.

— Коли вона тільки-но повернулася, в поліції їй показували світлину Філліпа й питали, чи це був він, — сказала Бел. — Тоді вона сказала, що ні. Каже, що впізнала його лише коли зустріла особисто — з того, як він рухався, як дихав.

— Аж не віриться, — сказав він, але що насправді мав на увазі? Вони йшли доріжкою між надгробками. На траві пашіли ляпки багряного листя. — То тепер вони його шукають?

— Уже знайшли. Патрульні підібрали його за кілька годин потому на трасі номер два, арештували, і зараз допитують федерали. До речі, я зламала йому носа, — сказала Бел, щоб він знав, що їй не потрібна Рейчел, а вона впоралася б і сама.

— Філліп Алвес, — повторив Еш, підвішуючи це ім’я в повітрі перед собою і проходячи крізь нього.

— Нащо ти це робиш? — не витримала Бел.

Еш спинився.

— Гадаю, я просто... Слухай, ти їй віриш?

Клубок крутонувся в животі Бел. Вона вхопилася за безпечну відповідь, сховалася за нею.

— Я не знаю.

— Але куди тоді приткнути всі наші знахідки? Якщо відповідь настільки проста, якщо її викрав Філліп Алвес, незнайома їй людина, то навіщо вона перед зникненням позичала гроші в Жуліана Тріппа?

— Я не знаю, — Бел підняла свого щита ще вище. — Може, ті три тисячі доларів були для чогось іншого? Не для втечі.

— А як пояснити те, що її бачили в січні? Як пояснити червону кофтинку і чорні джинси?

— Може, то все-таки була не Рейчел.

— Що вона так наполегливо шукала в будинку твого Дідуся?

— Не знаю. Можливо, це не має жодного значення. — І, можливо, той стакан із корівкою, який вона бачила в смітнику, був з іншої кав’ярні. Може, це велика мережа.

Еш дивився на неї незмигно, наче не розумів, що відбувається, але чи не можна було сказати те саме про Бел? Чому вона захищає Рейчел і чому стає на її бік, хоча ці слова смакують на язику так неправильно? Бо єдиним іншим варіантом буде повірити в те, що сказав Філліп Алвес, який усе ще може бути не винним і має власну думку після шістнадцяти років одержимості справою. Тоді доведеться повірити в те, що тато зібрав речі й пішов із дому посеред ночі, і що в перші місяці після зникнення Рейчел він обговорював своє алібі з невідомим чоловіком. Бел довелося обирати: вірити Рейчел чи вірити Філліпу Алвесу, і цього разу Рейчел була простішим вибором. Не таким болючим вибором.

— Філліп Алвес, — сказав Еш іще раз.

— Та припини вже.

— Вибач. — Вони стали в тіні багряного дерева, і Еш зиркнув на неї. — Гадаю, я просто думав, що відповідь ховається десь ближче.

Бел схилила голову набік.

— Десь ближче? Про що це ти?

— Н-ні про що, — відступив він. — Просто здавалося...

— Ти натякаєш на тата, чи не так?

— Я такого не казав. — Еш підняв руки, наче сподівався відійти від міни, на яку вже наступив.