Повернення Рейчел

Філліп верескнув, закриваючи руками скривавлене обличчя.

Бел вислизнула у прочинені двері, кинулася в ніч. Перетнула патіо трьома широкими кроками і скочила на вологу траву, вмить промочивши шкарпетки.

— Допоможіть! — закричала вона. — Допо...

Хвостик знову смикнувся, рвонувши її за скальп.

Бел, зупинена зненацька, послизнулася і повалилася на траву. Падіння вибило їй повітря з легень одним хрипким зойком.

Філліп теж впав на траву і пришпилив її зап’ястя до землі.

— Що ти знайшла? — хрипів він. Краплі крові з його розбитого носа падали їй на обличчя, скочувалися у волосся. — Що ти знаєш?

— Допоможіть! — кричала Бел. — Пані Нельсон...

Філліп відпустив одну її руку і вліпив долоню на обличчя Бел, затуляючи їй рот. Вона відчула солоний присмак його крові і поту. Та тримати її рот і обидві руки одночасно він не міг. Бел потягнулася до його обличчя і дряпала ті дивні очі скоцюрбленими пальцями. Один палець проїхався по чомусь м’якому й вологому.

Філліп заверещав і замружився. Знову зафіксував обидві її руки, відпустивши рота.

— Скажи, що ти знаєш! — ревів він.

— Нічого! — Бел борсалася на траві, силкуючись скинути його з себе. Де ви, пані Нельсон? Де ти, Еше? Хто-не-будь, допоможіть. Будь ласка.

— Я мушу знати! — крик напнув м’язи й сухожилки на його шиї, помережавши її червоними жилами.

— Іди в дупу! — Бел плюнула йому в обличчя і втиснула коліно в груди. — Це я мушу знати! Це я маю право! Хто ти в біса такий і чого думаєш, що заслуговуєш на відповіді?

— Кажи!

— Ні!

Крик. Але цього разу кричала не Бел, і не Філліп.

У темряві зринули дві бліді руки.

Філліп злетів з неї і покотився по осяяній місяцем траві.

Бел підняла очі, дихаючи хутко і хрипко.

На тлі беззоряного неба стояла Рейчел.

Її очі палали лиховісно, рот ощирився. Вона вп’ялася тим поглядом у Філліпа і заревіла знову. То був розпачливий, жахливий звук, але Бел більше не боялася, вона більше не була сама.

— Я вб’ю тебе! — кричала Рейчел. Вона відійшла і вхопила граблі з патіо. — Зачепи ще раз мою доньку, і я тебе, бляха, прикінчу! — вона підняла граблі над головою й рушила до Філліпа.

І вона була готова це зробити — Бел знала.

Рейчел замахнулася, але Філліп вчасно відповз, і граблі зачепили його за гомілку. Він заверещав. Рейчел потягнула граблі на себе і замахнулася знову.

Але Філліп не дав їй нагоди вдарити ще раз. Він зірвався на ноги й кинувся до дерев за подвір’ям, а тоді розчинився в темряві.

Рейчел кинула граблі.

Бел сіла на траві.

Жінка метнула на неї погляд. Її очі досі палали, але вже не були лихі. Вона кинулась до дівчини, упала біля неї навколішки.

— Ти як? — запитала, обережно беручи обличчя Бел у свої руки. — Ти поранена.

Бел глянула на сіре худі, заляпане червоним.

— Це не моя кров, — сказала вона. — Здається, я зламала йому носа.

— Як ти? — запитала Рейчел знову, хоча, можливо, цього разу вона говорила не про кров.

— Усе добре, — відповіла Бел надтріснутим голосом. — Де ти була?

— Пробач, — Рейчел підтягнула Бел до себе і обвила її руками. Одна рука лягла на улоговинку її потилиці так, наче завжди там і була. — Пробач мені.

Бел хотілося відштовхнути її, але й хотілося затриматися так ще хоч на мить — виснаження давалося взнаки. Вона вже почала дрижати, а Рейчел була така тепла. Тіло Бел зрадило її, забувши, що має її боятися.

— Це був Філліп Алвес, — сказала вона, даючи собі можливість вислизнути. — У поліції тобі розповідали про нього, правда? Це той чоловік, що був одержимий тобою, твоєю справою. Той, що викрав мене, коли мені було вісім.

Рейчел дивилася на неї уважно. Небо було беззоряним — всі зорі мерехтіли в її очах.

— Я більше не підпущу його до тебе, обіцяю, — промовила вона. — Я захищу тебе.

— Тебе не було, — повторила Бел слабко.

— Треба зателефонувати в поліцію, — сказала Рейчел, витираючи очі рукавом. Вона провела рукою по рукаві Бел і випросталася. — А тоді повернемось у будинок, гаразд?

Рейчел розблокувала телефон, піднесла його до вуха.

Бел чула гудки, що прорізали тиху ніч, як раніше їхні крики.

Клац.

— Пане Вінтер? — Рейчел повернулася, зиркнула на будинок. — Це Рейчел Прайс. Дещо сталося. Щойно у нас вдома був Філліп Алвес. Він напав на Бел.

— Зі мною все добре, — гукнула Бел, зводячись на ноги й обтрушуючи з себе мокру траву.

— Так, — відповіла Рейчел на якесь нечутне запитання. — Так, — на ще одне. — Він втік через заднє подвір’я. Будь ласка, відрядіть когось негайно. Треба його затримати.

Рейчел повернулася, вихопила Бел поглядом із темряви. Жовте світло з будинку освітлювало одну половину її обличчя, сіре сяйво місяця — іншу. Рейчел набрала повні груди повітря.

— Це він, Дейве. Філліп Алвес. Це його ви шукаєте. Це він мене викрав.