Повернення Рейчел

мамо,

а тоді проковтнула його, те густе й драглисте слово. Рейчел не вдома. Рейчел таки вислизнула з будинку, а Бел це пропустила, втратила свою нагоду. Рейчел поїхала, і тепер Бел хотілося, щоб вона була вдома геть із іншої причини.

— То це ви спостерігали за будинком? — Бел заговорила тихіше, пом’якшивши голос до майже дружнього тону, сподіваючись якось залагодити те, що накоїла, коли почала кричати. Саме повітря пульсувало від присутності цього чоловіка в будинку, гупаючи їй у вуха. Бел гадки не мала, на що він здатен, і боялася спровокувати його своїм гострим язиком.

Він кивнув.

— Відколи повернулася Рейчел.

Бел теж кивнула, проклинаючи пані Нельсон за те, що мала рацію, а себе за те, що їй не вірила.

— Гаразд, добре, ви кажете, що Рейчел тут немає, тож, може, вам варто прийти потім?

Знову той хрипкий, уривчастий сміх. Очі не замружились, вони лишились круглими і закляклими, як у страшному сні.

— То як вона? Твоя мама? — запитав він, витираючи рота рукавом. — Як почувається відколи повернулась?

— Ем... — Бел гадки не мала, що робити і як змусити його піти геть. Може, варто поговорити з ним ввічливо, потягнути час. Вона написала Ешу, тож він може саме їхати до неї. Якщо, звісно, не спить, вимкнувши звук на телефоні. Чи, може, стара добра пані Нельсон видивилася, як Філліп заліз у будинок, і вже викликала копів. Трясця, ні, Бел накричала на неї, наказала припинити встромляти носа. Тоді вона й гадки не мала, що вже скоро це виявиться корисним, а власна дратівливість вилізе їй боком.

— Прийом? — помахав їй Філліп.

— Даруйте, — Бел ковтнула слину. Не можна випробовувати його терпіння. Треба було говорити про Рейчел, водночас вигадуючи план. Треба говорити його мовою. Звернутися до його одержимості, яка явно була достатньо сильною, щоб не згаснути за шістнадцять років, бо ось він, знову тут.

— З нею все гаразд, — сказала Бел.

— Гаразд? — Філліпу ця відповідь явно не сподобалась.

— Ну, звісно, їй потрібен був час, щоб звикнути, — схопилася Бел за остогидлу фразу, яку чула від усіх. — Але все добре.

— Добре? — це слово тріснуло надвоє в Філліповому роті. Ця відповідь йому теж була не до вподоби.

— Ну, — не покидала спроб Бел, — авжеж, не досконало. Усе так дивно... її не було надто довго. Були суперечності, випливли на поверхню деякі старі образи. Ну, знаєте, як воно буває.

У Філліповому горлі щось клацнуло.

— Вона щось казала тобі? Про те, де була?

— Її утримували в підвалі. Вона не знає, хто її викрав. Філліп знову розсміявся.

— Ясно, ясно, — він розвів руками, і його пальці смикнулись. — А про те, де вона була насправді

Бел почухала потилицю, дала собі час на роздуми. Що Філліп хоче почути? Яка відповідь змусить його піти?

— Вона була в підвалі.

— Гаразд, — протягнув він глузливо й карикатурно, театрально киваючи. — То чому тоді втік твій тато, га? — він підійшов на крок до неї. — Рейчел Прайс повертається, а вже за тиждень втікає Чарлі Прайс. Підозріло, чи не так? Тільки не кажи, що вважаєш усе це збігом. Я думав, ти розумна дівчинка.

Бел відчула, як у животі здіймається червоногаряча хвиля, і спробувала її загасити. Зараз не час. Треба мислити тверезо.

— Мій тато не втік, — сказала вона холодно.

— Ще й як утік, — відчеканив Філліп гостро, явно насолоджуючись дійством.

Бел набрала повні груди повітря, силкуючись заспокоїти серце. Ну ж бо, Еше, не спи, їдь сюди.

— Ні, не втік. Він би так не вчинив.

Філліп стиснув губи, наче намагався стримати сміх. Дякувати богу, йому вдалося.

— Утік, — сказав він. — Я його бачив.

Бел уже мала відповідь, але після цих слів змушена була від неї відмовитись.

— Що ви сказали? — перепитала вона.

Його дивні очі зблиснули.

— Отепер ти мене чуєш.

— Ви його бачили? Де? — Бел ступила крок, одразу ж пожалкувавши про це.

— Я спостерігав за вашим будинком, — відказав він буденно. — Було пізно, десь близько другої ночі. Я бачив, як твій тато вийшов з дому. Зі спакованою сумкою. Зачинив двері дуже обережно, наче не хотів нікого розбудити.

Бел похитала головою.

— Коли це було?

— Ти й сама знаєш коли. Тієї ночі, коли зник твій тато, у позаминулу суботу. Він сів у свою машину й поїхав. Я був через дорогу. Думав, що він помітив мене і повернеться, тому про всяк випадок забрався звідти.

Бел досі хитала головою.

— Ні, все було не так. Уранці його машина була на місці. Як він міг поїхати?

Філліп розвів руками і знизав плечима.

— Я вам не вірю, — сказала Бел.

— Я просто кажу те, що бачив.

— Він був сам?

— Він був сам. — Язик черкнув по його губах.

Та Бел не вірила йому. Філліп був брехуном. Як може бути чесною людиною хтось настільки психічно неврівноважений, готовий стояти вночі під чужими будинками, готовий втратити все через таємницю незнайомої людини. І він досі це робив. І досі мав що втрачати.

— То чому, на твою думку, втік твій тато? — Філліп сів на диван, вмостився.

— Він не втік.

— Рейчел же мала щось тобі розповідати.

Бел знітилася, перенесла вагу тіла на іншу ногу.

— Вона сказала, що незнайомий чоловік викрав її й утримував у підвалі шістнадцять років, а тоді відпустив.

— Бридня собача, — Філліп шмагонув її хльостким шепотом, який іноді слугував йому за крик і який Бел пам’ятала досі. — Ти щось знаєш.

— Я нічого не знаю, — сказала Бел. От тільки цього разу Бел знала немало. Але хто сказав, що Філліп Алвес заслуговує на відповіді, коли їй довелося виборювати кожен клаптик самотужки? До дідька його.

— Розказуй, — він знову скочив на ноги. Почухав шию, лишивши на ній чотири сердито-червоні смуги.

— Я нічого не знаю! — вона знову була тією восьмирічною дівчинкою, яка сиділа на задньому сидінні, поки на неї горлав переодягнений у поліціянта незнайомець.

— Ну ж бо, — знову зашипів Філліп, але те шипіння було значно гірше за крик. — Ти жила в цьому домі з ними двома весь цей час. Ти маєш щось знати. Ти щось бачила, щось чула?

— Ні, — Бел дивилась, як міняється його обличчя. Багряний гнів розливався від червоних смуг на шиї по обличчі.

Ну ж бо, Еше. Ну ж бо, пані Нельсон. Але ніхто не прийде, правда ж? Бел сама самісінька.

От тільки не зовсім. У неї є телефон, який лежить у передній кишені худі. Може, вдасться набрати 911, щоб він не побачив? Ні, Бел ніяк не вгадає навпомацки цифри на сенсорному екрані. Попри це, вона встромила одну руку в кишеню й торкнулася телефона — було трохи спокійніше знати, що він там.