Повернення Рейчел

Глава 41

Бел прокинулась перш ніж розплющила очі, розбуджена власним здушеним зойком.

Підхопилася і сіла на ліжку. Вхопила телефон зі столика: 2:04. Її щось розбудило, але що? Щось виштовхало її зсередини чи витягнуло ззовні? Погані сни чи...

Шум унизу.

Шурхіт. Ледь чутні кроки.

Рейчел не спала, крутилася на першому поверсі.

Певно, планувала кудись вислизнути, сподіваючись, що Бел спить і нічого не чує.

Що ж. Бел не спала. Сьогодні вона випила забагато кави, а ще вчора і позавчора, тому спала поверхнево, то поринаючи в неспокійний сон, то виринаючи з нього. Вона мусила пильнувати Рейчел, аби впевнитись, що та не вислизне нікуди посеред ночі. І зараз вона намагалася зробити саме це.

Бел спустила ноги з ліжка й нечутно прокралась до дверей.

Вона знала, що Рейчел спробує вийти вночі. Бо вдень Бел не давала їй такої можливості — останні два дні вона ходила за нею хвостиком. Вдала кашель, щоб не піти до школи, і жодного разу не дозволила Рейчел вийти з дому наодинці.

«Мені треба в банк»

«Я з тобою»

Якщо Рейчел і здогадувалась, що вона робить, то не показувала цього, і жодного разу не забарилась із відповіддю.

«Гаразд, Б-бел. Мені теж незатишно бути наодинці»

Бел почула, як унизу шурхнуло взуття. Тихеньке «тук»: щось підняли, а тоді поставили.

Вона накинула своє худі, схопила телефон і знайшла переписку з Ешем — вони не спілкувалися з вівторка. Бел почала писати:

«Сподіваюся, це тебе розбудить. Рейчел іде кудись, і я збираюся простежити за нею. Приходь із камерою. Думаю, це воно».

Потім вкинула телефон у кишеню й прокралася до дверей, ступаючи легко й нечутно, як Рейчел.

Та саме зараз Рейчел була не такою вже й тихою: Бел чула, як вона шурхає речами, прокрадається то туди, то сюди, заплітаючи темряву звуками кроків. Певно, вирішила не марнувати часу та сил: Бел спала, а тата не було вдома.

Вона обережно прочинила двері, пошепки вилаявшись, коли нижній край черкнув об килим. Відтак вийшла в коридор. Судячи зі звуків, Рейчел уже зібралась от-от вийти. Тоді, певно, сяде в автівку, а це було проблемою номер один. Бел сподівалася, що зможе вистежити її на своєму старому велосипеді, який стояв у гаражі. Вона їздила швидко, а тепер мала ще й потужну мотивацію летіти, мов вітер. Також лишалася надія на те, що Еш вискочить із дому негайно і встигне приїхати машиною, щоб підібрати Бел і вистежити Рейчел.

Бачите? Вона теж уміє планувати.

Бел стала на сходах тінню у плетиві тіней, згустком темряви між згустками темряви. Почала спускатися навшпиньки, ступаючи на пальці й лише тоді ставлячи п’яту, рухалась тихим шепотом посеред тихих шепотів ночі.

Переступила рипучу сходинку й зупинилася на третій знизу. Визирнула у вітальню. Рейчел досі була там, човгаючи черевиками об килим, шурхаючи одягом, змушуючи серце Бел гупати у вухах.

Якщо Бел прослизне на кухню, то через арку зможе стежити за тим, що Рейчел робить у вітальні. Там вона чекатиме, щоб кинутися за нею, щойно та вирушить у дорогу.

Бел здолала останні сходинки і прошмигнула коридором на кухню. Навіть крізь шкарпетки вона відчувала холод від плитки. Там теж хоч в око стрель — єдиним джерелом світла було бліде сріблясте сяйво місяця. Якщо Рейчел думає, що Бел спить, то чому не ввімкнула світло?

Бел ковзнула уздовж стільниць, почуваючись у безпеці за стіною, а тоді обійшла стіл, пильнуючи ніжки стільців. Відтак втислася в стіну і вчепилася трьома пальцями за край аркового отвору. Безгучно підсунулася ближче і обережно вистромила голову. Вона пильно вдивлялася широко розплющеними очима.

Рейчел, опустивши голову, стояла біля телевізора, спиною до Бел, і щось тримала обома руками.

На якусь мить та річ зблиснула золотаво, і Бел упізнала в ній рамку для світлин. Вона чітко знала, що то за знімок: на ньому вони з татом під час якогось родинного святкування в «Розас Піца». Тато закинув руку на плече Бел, а позаду видніється розмита постать Картер, яка саме кудись ішла.

Чому її так зацікавила ця світлина? Вона стояла тут весь цей час — розглядай скільки влізе.

Рейчел схилилася поставити рамку на полицю біля телевізора, і та тихо калатнула.

Відтак її постать випросталася у темряві, неприродно витягуючись — на добрі тридцять зайвих сантиметрів — і розправляючи значно ширші, ніж мали б бути, плечі.

Серце Бел скаженіло, розганяючи паніку під шкірою. Вона закліпала, силкуючись у темряві розгледіти те, що боялась побачити. Ступила крок і вистромилася ще більше.

Це не Рейчел — це чоловіча постать.

Шкарпетка поїхала на плитці, і Бел не стримала здушеного зойку.

Чоловік крутонувся в її бік, та вигляд його не змінився — та сама суцільно-чорна постать. Якусь мить дві чорні постаті дивилися одна на одну заклякло й нашорошено.

Аж поки Бел не ворухнулася, підкоряючись інтуїції. Не зводячи очей із постаті, вона ковзнула рукою по стіні і намацала прохолодний пластик вимикача.

Короткий спалах надії перед спалахом світла: може, ця чорна постать перетвориться на тата, який нарешті повернувся додому.

Бел клацнула вимикачем, мружачись від гострого жовтого світла.

Кліпнула.

Не тато.

Але й не незнайомець: Бел знала ці риси, цей вираз очей.

Чоловік п’ятдесяти з чимось років, на десять років старший, ніж був, коли вони бачились востаннє. Темне, підстрижене їжачком волосся, уже посивіле на скронях, довгі вуха, заправлені під кепку. Широко поставлені круглі очі, які завжди сяяли білками, що додавало їм приголомшеного виразу.

— Вас тут бути не повинно, — сказала Бел, силкуючись не пустити в голос страх. Не вдалось. — Суд заборонив вам наближатися до нас, Філліпе.

Філліп Алвес посміхнувся, нарешті оживши на світлі. Розчепив руки і звісив їх.

— Ой-ой, — озвався він, і його обличчя викривилося від сміху, схожого на моторошнувате, хрипкувате скавуління вдареного пса. — На свій захист скажу, що тебе тут теж не повинно було бути. Думав, у будинку нікого немає.

Нікого немає? Бел поволі переварила ці слова. Ні, в будинку є Бел, і є Рейчел, бо якщо це не вона метушилась у вітальні, то вона нагорі, в ліжку.

— Рейчел, — гукнула Бел на увесь коридор. — Рейчел! — гучніше. — Мамо?!

— Її тут немає, — промовив Філліп. Він підійшов ближче, користуючись тим, що Бел випустила його з виду.

— Мамо?!

— Її тут немає, кажу тобі, — Філліп закричав, щоб прорватися через її крики. — Ти мене взагалі чуєш? Я бачив, як вона поїхала хвилин зо двадцять тому.

Бел заклякла, роззявивши рота для ще одного