Повернення Рейчел

— Раджу поприбирати і міцненько підв’язати кришки. Нам тут ведмедів не треба. Саме сезон чор...

— Та в курсі я, що зараз сезон чорних ведмедів, — огризнулася Бел, витираючи руки об джинси.

— Гаразд, — пані Нельсон задивилася на власні чисті руки. — Я хотіла спитати... цього тижня твій дідусь святкує день народження, так?

— У п’ятницю, — буркнула Бел, не підіймаючи очей. Їй не подобалося про це згадувати, бо для неї то був іще один крайній термін. Якийсь голос у її голові казав, що як тато не повернеться до того часу, то не повернеться вже ніколи.

— Знаєш, він був одним із моїх улюблених відвідувачів, — сказала вона так, наче Бел була особисто винна в тому, що пані Нельсон говорила про це в минулому часі. — Заходив до книгарні кілька разів на місяць. А тепер його взагалі не видно.

— Не видно, — озвалась Бел. Їй страшенно не хотілося продовжувати цю розмову з пані Нельсон, та й будь-яку іншу, як на те пішло, сидячи в смердючій купі сміття після того, як проґавила ще один спосіб повернути тата додому.

— Я думала, може, варто принести йому кілька книжок на день народження. Гарна ж ідея? — провадила пані Нельсон, дивлячись на неї згори.

— Дуже гарна, пані Нельсон, якщо не зважати на те, що він більше не може читати. Навіть мене не пам’ятає.

Забути — майже те саме, що покинути, а рано чи пізно йдуть усі. Лишається сподіватися, що пані Нельсон піде радше рано, ніж пізно, бо впадати в розпач непросто, коли в тебе над головою хтось стоїть.

— Ох, — пані Нельсон рвучко, з присвистом вдихнула крізь зуби.

Але не пішла. А навіть підступила ще ближче.

— Сьогодні намагалася додзвонитися начальнику Вінтеру, — сказала вона. — Поліція вже щось вирішила з тим чоловіком?

— З яким чоловіком? — Бел зціпила зуби так міцно, що вони аж защеміли.

— З тим, що спостерігає за вашим будинком.

— Немає ніякого чоловіка! — вибухнула Бел, і червоногаряча хвиля сягнула її очей, тиснучи на них кров’ю. — Немає ніякого сраного чоловіка! Рейчел вигадала його, ясно? Вона змусила мого тата зникнути, і це моя провина, бо мені не можна було спускати з неї очей!

Пані Нельсон відступила на крок, поволі кліпаючи.

Бел видихнула протяжно, намагаючись відновити рівновагу.

— Це був хтось із репортерів, пані Нельсон. Пам’ятаєте ті фургони? За нашим домом спостерігала ціла купа чоловіків. Але вони давно роз’їхались.

Бел підвелась і підняла з землі порожній сміттєвий пакет, розправляючи його і наповнюючи повітрям.

— Була рада вас бачити, пані Нельсон, — сказала Бел, сподіваючись, що стара нарешті зрозуміє натяк і лишить її у спокої. Але вона не відпустить її неушкодженою, неторкнутою тим кипучим гнівом, що досі лоскотав під шкірою. — І, можливо, вам варто припинити стежити за нашим будинком. Усі знають, що ви видивитесь і винюхаєте геть усе. Я навіть чула, як дехто з наших сусідів називав вас пані Нюхсон.

Обличчя пані Нельсон осунулося, а губи стиснулись у бліду лінію, та жодної втіхи це не принесло.

Коли стара нарешті пішла, навіть не попрощавшись, Бел узялася збирати сміття і жменями кидати в пакет.

Потрібно було усе прибрати до повернення Рейчел. Бо якщо вона нічого не підозрює, може, в Бел є сякий-такий шанс. Тато не в Канаді, — Бел відчувала це серцем, — але він має десь бути, як була Рейчел впродовж шістнадцяти років.

Серед того, що вона бовкнула спересердя пані Нельсон, була одна незаперечна правда: не можна було ні на мить спускати очей із Рейчел. Бел припустилася помилки, уникаючи її на початку, вештаючись поза домом і подалі від неї. Цим вона просто дала Рейчел простір і час продумати план та реалізувати його, і саме через це зник тато.

Але відтоді все змінилося.

Бел уже впустила Рейчел, провела з нею трохи часу, вдала, що звикла до неї і прийняла як свою матір. І це вже наблизило її до правди, але цього недостатньо.

Потрібно прилипнути до неї, бути з нею щомиті, стати її тінню.

Бо Рейчел приведе її до тата.

— Я більше не спущу з тебе очей.