Повернення Рейчел

Глава 40

— Дякую, що прийшла, Аннабель.

Дейв Вінтер сів навпроти неї, і його значок зблиснув у різкому світлі кімнати для допитів.

— Що сталося? Усе погано?

Авжеж, усе погано — Бел і так це знала. Клубок перекочувався то туди, то сюди в порожнечі її живота, не маючи за що зачепитися.

Від тата не було звісток вже десять днів. Але це тимчасово, це випробування, це проблема, яку Бел невдовзі розв’яже. Вони не заберуть у неї цієї надії — Бел не знала, як жити без нього.

— Тобі буде непросто це почути, Аннабель.

І буде ще важче, якщо він і далі тягтиме кота за хвіст. Бел зціпила щелепи, готуючись до поганих новин. Якщо тато мертвий, то Рейчел теж недовго лишилося. — Ми вистежили його кредитку, — Дейвові плечі напружено стриміли. — Засвітилася знову в банкоматі, і цього разу поліція Вермонту встигла доїхати. Карткою користувався не твій тато. То був двадцятидвохрічний студент коледжу на ім’я Метью Еббі. Поліція його допитала, намагаючись з’ясувати, як він пов’язаний із Чарлі Прайсом. Але вияснила, що ніяк, — Дейв шморгнув носом. — Він каже, що знайшов кредитку під столом кав’ярні, куди ходив минулого понеділка.

— Якої кав’ярні? — Бел зчепила пальці, наче трималася за власні руки.

Дейв опустив погляд у свої нотатки, перегорнув сторінку.

— У Вермонті. Кав’ярня «Му», біля Бартона.

Бел упізнала назву містечка.

— Там живе Роберт Меєр.

Дейв кивнув.

— Меєр стверджує, що не бачив твого тата тієї ночі, і що під час свого дзвінка Чарлі нічого не сказав. Але знайдена кредитка доводить, що твій тато був у тому містечку.

Але це досі не дозволяло сказати достеменно, збрехав їй Боб із Вермонту чи ні.

— Метью Еббі звинувачують у кардингу, але це не дало нам нових зачіпок щодо місця перебування Чарлі, окрім того, що він був у тій кав’ярні минулого понеділка. Перш ніж ти спитаєш, камер там немає.

— Гаразд, — сказала Бел. Перша новина була не настільки поганою, як вона чекала. Власне, у ній був позитивний бік — тобто, тато не вештається Вермонтом безтурботно, насолоджуючись бургерами, пивом і своєю втечею, бо саме такий вигляд це мало раніше. — Щось іще?

Дейв зітхнув, провів пальцями по губах. Вочевидь, друга новина була гіршою. Погана новина і просто препаскудна новина.

— Що? — випалила Бел, відчуваючи той тиск у горлі, ту тремку напругу, яка буває перед плачем або блювотою, от тільки Бел не знала, що з цього в ній визріває.

— Ми знайшли не лише кредитку, — почав Дейв обережно.

Бел спробувала передбачити наступні слова й загубилася у варіантах. Дідько. Що ще вони могли знайти? Вони ж не про тіло? Ні, ні, ні!

— Ми також знайшли його телефон і паспорт. Телефон, звичайно, вимкнений. Усе це знайшов прибиральник, коли забирав сміття зі смітника приватного злітно-посадкового майданчика у Вермонті, — Дейв замовк на мить. — Прямо біля канадського кордону.

Сказавши це, він багатозначно замовк, наче це все, що їй треба було знати. Наче це була повна історія: вступ, основна частина, кінцівка.

— Що ви намагаєтесь мені сказати? — Бел нахилилась уперед, і по столі поповзли тіні від її волосся. Шлунок провалився у живіт і падав, падав, падав у безодню.

— Аннабель, — промовив Дейв ще м’якше. — Я не думаю, що твій тато досі в країні. Скидається на те, що він поїхав геть, до того ж добровільно. Кредитка водила нас хибним слідом, але тепер ми схиляємося до думки, що він перетнув кордон ще минулого тижня, — Дейв прокашлявся. — Сів на невеликий приватний літак. Ми не дізналися швидше про те, що він перетинав кордон, бо... Що ж, наразі наша версія — він викинув свій старий паспорт, бо отримав нові документи. Нове ім’я.

Бел захитала головою.

Дейв продовжував:

— Ми вважаємо, що саме тому він поїхав до Роберта Меєра. Його підозрюють в злочинній діяльності через мережу, тож цілком імовірно, що він міг допомогти твоєму тату.

— Ні.

— Мені шкода, Аннабель, — сказав Дейв, і схоже було, що він каже це щиро: його повіки опустилися сумно і втомлено, підборіддя стурбовано зморщилось. — Я щиро хотів допомогти тобі знайти його після... того всього. Але все вказує на те, що Чарлі поїхав свідомо, він виїхав із країни й тепер може жити під новим ім’ям. Знаю, це дуже боляче, але почати нове життя — не злочин.

— Hi, — пробелькотіла Бел. Її голос не витримав, облущився і стоншав до шепоту.

— Тепер він поза нашою юрисдикцією. Далеко поза нею. Вибач, Бел, але ми більше не можемо його шукати. — Дейвові очі потемніли ще більше. — Я буду відвертим із тобою, Аннабель, бо ми вже все це проходили, ти і я. Коли зникла твоя мама, ця справа роками не виходила мені з голови чи не перш за все через тебе — через ту маленьку дівчинку, покинуту на задньому сидінні автівки. Тоді та історія з Філліпом Алвесом, а тепер ще й повернення Рейчел... Тому, будь ласка, вір у те, що я тобі скажу. Ми більше не можемо шукати Чарлі, і, якщо відверто, скидається на те, що він і сам цього не хоче.

Бел грюкнула дверима, підриваючи тим вибуховим гуркотом коридори та окопи будинку номер тридцять три. Дверима своєї кімнати вона торохнула так само, а потім впала на ліжко долілиць, ховаючи обличчя в подушках.

Ніхто не відреагував на ті два вибухи — не було ні скрадливих кроків, ні тихого стукоту у двері. Мабуть, Рейчел немає. І добре, тому що Бел не змогла б її зараз бачити. Тоді їхня холодна війна могла б спалахнути — Бел сама спровокувала б загострення.

Тато не вирішував виїхати до Канади й покинути своє старе життя разом із Бел. Дейв Вінтер помиляється. А ще ж йому стає нахабства просити її беззаперечно вірити йому. Але вона більше не вірила Вінтеру — нікому не вірила.

Бел гепнула подушку кулаком, тоді іншим. Це Рейчел, це все Рейчел, і Бел єдина, хто це бачить. Або так, або лишається повірити Дейву Вінтеру, який каже, що тато її покинув, а Бел ніколи не змогла б цього зробити. Із двох стежок одна була в мільйон разів болючіша, тож вибір був очевидний.

Бел перевернулася на спину, втупилась у стелю.

Кредитка, залишена в кав’ярні наче навмисно, щоб її знайшли, і це відволікло поліцію. Адже це зробила Рейчел, правда? Також вона, певно, телефонувала Бобу з Вермонту. Вона підкинула татів телефон і паспорт у смітник, аби це мало такий вигляд, наче він перетнув кордон. Зрештою, Рейчел була фахівчинею зі зникнень; може, вона просто відтворила власний шлях. Але як Бел довести це тепер, коли поліція припинила шукати тата, коли вона лишилась на цьому шляху сама?