Повернення Рейчел

Глава 39

— Ні, ні, ні! — Бел втупилась у порожній чорний екран.

— Цить, — засичав Еш. — Ти кричиш надто голосно, вона може почути.

— Це нечесно, все мало бути інакше.

— Мені шкода, — спробував Еш, але цього було замало.

— Ні, — Бел вклала йому в руки планшет, з якого тепер не було ніякого толку. — Вона не переможе.

— Куди ти? — Еш схопив її за руку.

— Я маю знати, по що вона прийшла.

— Бел, — її ім’я у нього вирвалося зойком, але Бел уже втікала, уже перебігала дорогу. Перескочила через риску тіні ліворуч від будинку і прихилилася, пробираючись під фасадними вікнами.

Обігнула будинок, тримаючись для впевненості за дерев’яні панелі та ігноруючи серце, що намагалося затягнути її назад у прихисток. Бел не слухала — її розум був сильніший. Розум казав, що це шанс перемогти Рейчел раз і назавжди.

Ще три кроки, і Бел присіла під вікном, що було в глибині вітальні — біля каміну, над тумбою.

Рейчел була заклопотана пошуками, тож навряд чи помітить її. Бел вперлась ногами в землю й поволі-поволі випросталася, плавно вирівнюючи ноги.

Зупинилась, щойно її очі вигулькнули над підвіконням, й обережно зазирнула у вікно.

Там її зустріло власне відображення, заступивши кімнату за вікном.

Бел прихилилася ще ближче, притислась носом до вікна, склала долоні човником з обох боків від очей.

Нарешті розгледіла вітальню.

І Рейчел, яка стояла непорушно, дивлячись прямісінько на неї.

Бел знала, що вона її побачила, — серце підказало їй, вириваючись із грудей.

— Аннабель? — гукнула Рейчел приглушеним голосом.

От дупа.

Бел випросталася, але носа і рук від скла не відірвала.

— Гей! — вирівняла голос, випрасовуючи з нього страх. — Недарма мені здалось, що в будинку хтось є.

Рейчел усміхнулася самими губами — не очима.

— Заходь, — вона простягнула руку в бік коридору, складаючи два пальці ніжками, що крокували в повітрі.

Двічі дупа.

— Добре! — всміхнулася Бел, задкуючи. Відображення у склі знову заступило їй кімнату, і Бел побачила, наскільки непереконливо усміхається.

Вона обійшла будинок, дорогою вигадуючи виправдання, відкидаючи одне за одним як недолугі.

Еш, певно, вже її бачить. Бел замахала руками в його бік, наказуючи забиратися.

Двічі черкнула пальцем себе по шиї, показуючи, що все скінчено і вона труп. Рейчел заковтнула наживку, але план розвалився на півдорозі.

Бел піднялася по сходах, і двері прочинилися в неї перед носом. Вираз обличчя Рейчел, яка постала на порозі, був цілковито нечитабельним.

— Привіт, — вона відступила, впускаючи Бел усередину.

— Привіт, — сказала Бел бадьоро, все ще сподіваючись її спантеличити. — Смішно вийшло, — сказала вона, хоча гадки не мала, як це пояснювати і що в цьому смішного.

— Що ти тут робиш? — запитала Рейчел.

Загнана в кут Бел таки вхопилася за брехню.

— Не могла знайти свого термоса. Думала, може забула тут учора. Ти не бачила? — Вона поблукала у вітальню. — Стривай, — звузила очі. — А що ти тут робиш? Хіба тобі не до лікаря на дванадцяту?

Бо нехай Рейчел і спіймала її, та Бел зробила те саме. Нічия, і викручуватися доведеться їм обом. І Бел відчувала, що зі своєї халепи викрутилася. Настала черга Рейчел.

— Ох, я помилилася з днем, — відказала Рейчел, спираючись обома руками на спинку дідусевого крісла.

— Он як?

— Так. Тож вирішила все-таки прогулятися з дідусем. Та, схоже, трохи спізнилася.

Бел вже хотіла було кивнути, наче це мало сенс. Та, піднявши голову, завмерла, наче на думку їй спало дещо інше.

— Стривай, а чому тоді ти зайшла в будинок?

Рейчел зам’ялася, скриплячи спітнілими долонями об шкіряну оббивку крісла.

— Коли я зрозуміла, що ми все ж розминулися, то вирішила зайти, скориставшись запасним ключем, — Рейчел замовкла на мить. — Просто в Патрика наступного тижня день народження, і я не знала, що йому подарувати. Вирішила роззирнутися будинком. Сподівалась, щось наштовхне мене на думку.

Бел довершила кивок. Її брехня була кращою, ніж у Рейчел.

Рейчел показала на книжкову полицю.

— Але здається, мене спіймали за цим заняттям. На полиці чомусь стоїть камера.

Бел глянула туди, куди показувала Рейчел, окидаючи поглядом полиці, наче вишукувала камеру, наче не знала, де насправді вона стоїть.

— А, ти про це, — вона буденно відмахнулася. — Це тато поставив ще після першого дідусевого інсульту, щоб наглядати за ним. Здається, вона навіть не працює. Тато мав вимкнути її, коли ми найняли Йордана.

Рейчел прикусила губу.

— Логічно.

Авжеж, це було логічно. Бел пишалася цією брехнею.

— А чому ти була під вікном? — настала черга Рейчел.

— Зрозуміла, що в будинку хтось є, — парирувала Бел. — А під жабою не було ключа, — Рейчел помиляється, якщо думає, що так легко виб’є її з рівноваги.

— Але ж ти мала бачити мою машину перед будинком, — Рейчел примружилася.

— Я бачила машину, але не зрозуміла, що це твоя. Ще не вивчила номер. На щастя, це були не злодії, — засміялася вона легко, так, наче Рейчел не була небезпечнішою за всіх злодіїв, разом узятих.

— Ага, на щастя, — Рейчел озирнулася на коридор, що виднівся в арці вітальні. Її очі вчепилися в сходи, а погляд закрокував по сходинках. Мовчання розтягувалося, відрощувало зуби.

Бел розглядала обличчя Рейчел, вишукуючи ті знаки, які вже почала вивчати і впізнавати: зморшки, легкі порухи м’язів під шкірою. Вона знає? Хто тут кого заскочив на гарячому?

— Мабуть, нам варто їхати додому? — сказала Рейчел, милосердно випускаючи Бел із тієї рівносильної хватки. — Підвезти?

Бел була не в тому становищі, щоб відмовлятись.