Запрошення

– Не сумніваюся, – підібгала вона губи. – Яке приниження ти підготував для мене сьогодні? Збереш усіх своїх службовців, щоб вони могли досхочу посміятися з мене?

Я ледве втримався від усмішки.

– Загалом я не планував нічого подібного. Але якщо вже тобі так хочеться…

– Послухай, – зітхнула вона, – мені справді шкода, що я так вчинила. Я вже написала нареченій листа з вибаченнями й надіслала маленький подарунок на адресу, вказану в запрошенні. У мене і в думках не було нічого поганого. Запрошення я відкрила помилково, але надихнувшись кількома склянками вина, ми з моїм другом Фішером вирішили з'явитися на цю урочистість. На той момент я злилася на мою колишню сусідку – ту саму особу, якій прийшло запрошення. Вона з'їхала з квартири без жодних попереджень, прихопивши заодно дещо з моїх речей. А чек, залишений нею як сплату за проживання, виявився недійсним. Тоді мені й прийшла думка про відшкодування. – Стелла перевела дух. – Я знаю, що це зовсім не виправдовує мою поведінку. Весілля – особлива урочистість. Воно призначене лише для близьких та друзів нареченого та нареченої. Але хочу сказати, що вперше пішла на таке.

Я оглянув її уважним поглядом. Схоже, вона не брехала.

– Чому ти так довго не приходила за телефоном?

– Хочеш знати правду?

– Ні, я віддав би перевагу історії на кшталт тієї, яку ти розповіла на весіллі моєї сестри.

Стелла похитала головою:

– Зізнаюся, я взагалі не планувала приходити. Я навіть встигла купити собі новий айфон. Але мені вже скоро платити за квартиру, а з грошима у мене туго, бо все, що було, я вклала у бізнес–проект, реалізація якого тепер затримується. У мене два тижні на те, щоб повернути дорогий телефон, і сьогодні якраз останній день. Я не можу дозволити собі тисячу доларів на новий мобільник, тож вибір у мене невеликий: або прийти за старим, або дзвонити батькові й просити грошей у борг. Загалом… я вважала за краще з'явитися сюди.

Моя сестра не дуже засмутилася через те, що трапилося в неї на весіллі. Зрозуміло, вона трохи розгубилася, коли якась незнайомка почала розповідати історію їхнього дитинства. Але коли я пояснив, що це була самозванка, Олівія навіть розсердилася на мене за те, що я влаштував бідолашці публічну розправу, а не випровадив тихенько за двері. Зізнатися, мені навіть стало трохи ніяково, коли Стелла стала перед гостями, нервово стискаючи в руках мікрофон. Але я розлютився на неї за те, що вона збрехала: ця обставина нагадала мені про іншу жінку та іншу брехню.

Відкривши ящик столу, я дістав телефон і простяг його Стеллі.

– Дякую, – кивнула та.

Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного.

– Що ж, – сказала вона нарешті, перериваючи незручне мовчання, – мені, мабуть, час.

Зізнатися, мені не хотілося відпускати її прямо зараз. У голові у мене крутилася ціла купа запитань. Наприклад, що такого зробив її батько, що вона не хоче дзвонити йому, або чому в неї не склалося з бізнесом. Але я промовчав і теж підвівся з–за столу.

Вона простягла мені руку.

– Дякую, що зберіг мій телефон. І ще раз перепрошую за те, що зробила.

Вона вже збиралася йти, але потім знову повернулася до мене. Порившись у сумочці, вона щось дістала звідти.

– Любиш шоколад?

Я кивнув, навіть не намагаючись приховати здивування.

– Я весь час ношу з собою батончик "Хершис" – так, про всяк випадок. У шоколаді є анандамід. Це нейротрансмітер, який дозволяє нам відчути себе трішки щасливіше.

Вона знизала плечима.

– Іноді я пригощаю їм тих, кому не завадить підбадьоритися, але найчастіше з'їдаю шоколад. Я послала твоїй сестрі невеликий подарунок на вибачення, а тобі можу запропонувати тільки це.

Вона пропонує мені шоколадний батончик як компенсацію за тисячодоларову вечерю? Ну і ну. Таку як Стелла ще пошукати.

– Не треба, – махнув я рукою. – Я не тримаю зла, тож можеш залишити його собі.

Але Стелла не відступала.

– Будь ласка. Так мене менше мучитиме совість.

Насилу стримавши смішок, я взяв у неї шоколадку.

– Ладно спасибі.

Стелла повісила сумку на плече і попрямувала до виходу. Я пішов слідом, щоб відчинити їй двері, але вона знову зупинилася і глибоко вдихнула.

– Retrouvailles, – кивнула вона.

Я говорив трохи по–французьки й знав, що це перекладається як возз'єднання або щось таке.

Побачивши замішання на моєму обличчі вона посміхнулася.

– Так називається твій одеколон, правда?

– А–а–а… ти маєш рацію.

– У тебе гарний смак. Дорогий, але добрий. Я створила цей одеколон.

– Серйозно?

Вона кивнула, знову просіявши усмішкою.

– Одеколон на всіх пахне по–різному. Більшість чоловіків наносить його з обох боків шиї, але найвдаліший варіант – біля основи горла, де помітний пульс. Кров тут підходить до поверхні шкіри, і аромати стають лише помітнішими від тепла. Ось чому багато жінок завдають духів за вухами та на зап'ястя.

– А ти? Ти бризкалася сьогодні духами?

Стелла кивнула головою.

– Так. І їх також я зробила сама.

Не зводячи з неї погляду, я нахилився до її шиї й зробив глибокий вдих.

Це був чудовий аромат з тих, з якими мені тільки доводилося стикатися.

– Та в тебе талант до таких речей. – Я з небажанням випростався.

Стелла знову посміхнулася, але на її затуманеному погляді було видно, що і вона трохи вибита з колії.

– Дякую, Гадсон.

Повернувшись, вона зробила крок через поріг, а мене раптом охопило дивне почуття паніки.

– Стелла, стривай…

Завмерши, вона озирнулася.

Слова самі зірвалися з мого язика:

– Не повечеряєш зі мною?