Запрошення

Глава 6

Розділ 4

Стелла

– Ну що? Прекрасний принц не з'явився?

Попри те, що було всього сім ранку, Фішер енергійно обмацував мій холодильник. Він випростався, тримаючи в руках контейнер із вчорашньою вечерею.

Я похитала головою.

– Думаю, воно і на краще, – постаралася я приховати розчарування.

– Скільки часу минуло? Тиждень?

– Вісім днів… не те щоб я рахувала…

Ще як рахувала!

Фішер окинув мене поглядом з голови до ніг.

– Чому ти одягнена як для вулиці?

– Я щойно повернулася. Ходила помилуватися сходом сонця.

– Чому б тобі не завантажити на ноутбук кілька фото із заходом сонця та сходом і спати собі спокійно?

Відкривши кришку контейнера, Фішер підчепив на вилку курячу котлету та відкусив великий шматок.

– Це не одне й те саме, але все одно дякую… Слухай, давай я розігрію тобі котлети? І приготую на сніданок яєчню.

– Не треба, – відкусив він ще шматок. – Чому б тобі самій не подзвонити йому?

Я з подивом дивилася на кращого друга.

– Я не можу цього зробити.

– Чому?

– Тому що він, швидше за все, передумав. Ти, може, не забув, як ми з ним познайомилися? Дивно навіть те, що він узагалі попросив мій номер телефону. Очевидно, це було секундним божевіллям... Та й взагалі, у мене завтра побачення.

– Це з ким же?

– З Беном.

– Із тим хлопцем, з яким ти познайомилася на сайті в інтернеті? Але це було кілька тижнів тому.

– Так. Ми збиралися зустрітися ще того тижня, але я скасувала зустріч.

– З чого раптом?

– Багато роботи.

– Ну ну. – Фішер окинув мене скептичним поглядом. – Просто ти сподівалася, що зателефонує твій Прекрасний принц, і не хотіла займати вечір.

– Та не чекала я цього дзвінка!

– Правда? А скільки разів за тиждень ти перевіряла у телефоні пропущені дзвінки?

– Жодного разу, – відповіла я дуже швидко.

Насправді я займалася цим кілька разів на день. Але мені добре були відомі прийомчикі Фішера. Дай йому хоч одну крихітну ниточку, і він тягтиме доти, доки не розпустить весь светр.

Я мимоволі зіщулилася під його випробувальним поглядом, але тут, на щастя для мене, задзвонив мій телефон – той, що я використовувала для ділових переговорів.

– Цікаво, хто це вирішив зателефонувати до «Персонального аромату» у суботу? Мабуть, постачальник із Сінгапуру. Адже там ще п'ятниця, так?

– Помилка, – хихикнув Фішер. – Там уже неділя.

Телефон я виявила у вітальні, де він лежав на коробці зі зразками. Притиснувши телефон до вуха, я взяла коробку і пішла на кухню.

– Алло?

– Вітання. Це Стелла Бардо?

Відкривши коробку, я дістала звідти маленький скляний флакончик.

– Так. З ким я говорю?

– Мене звуть Олівія Ройс.

Флакончик випав у мене з рук, але, на щастя, не розбився. Я зручніше перехопила телефон.

– Олівія Ройс?

– Вона сама. Сподіваюся, ти не проти, що я дзвоню? Я ніяк не могла знайти твій сайт, але потім набрала назву компанії та там був цей телефон. Ось я скористалася можливістю поговорити з тобою.

– Е–е–е… все гаразд. Я анітрохи не проти.

– Я отримала твою записку із подарунком. Коли я згадала у розмові з братом, що ти мені надіслала, він сказав, що ти запускаєш нову компанію, яка робить духи на замовлення. Я б із задоволенням замовила кілька штук для вечірки з нагоди мого одруження. Але мені так і не вдалось знайти тебе в інтернеті.

– Бачиш… сайт ще не готовий.

– Прокляття. А чи не можна замовити парфуми просто в тебе?

– Звичайно.

– Ось чудово! Я все намагалася придумати, що мені подарувати кожній дівчині. Хотілося чогось особливого, індивідуального. А духи – те, що треба. Мені, до речі, дуже сподобалися мої. Дякую за такий подарунок.

Я слухала і не могла повірити своїм вухам. Олівія дзвонить мені, щоб зробити замовлення, а не заради того, щоб влаштувати істерику за непрошену появу на їхньому весіллі?

– Це тобі дякую. Якщо хочеш, я пошлю їм зразки ароматів, а потім негайно займуся їх духами.

– Ні, я хочу влаштувати їм сюрприз. Я добре знаю їхні звички. Давай я розповім тобі, що вони люблять і чим зазвичай користуються, а ти на основі цього щось вигадаєш?

Я розуміла, що цей метод не буде таким ефективним, як розроблена мною схема, але хіба могла відмовити Олівії?

– Звісно, ​​спробуймо.

– Як щодо понеділка? Скажімо, о пів на першу?

– Понеділок? – Наморщила я чоло. – Що ж, мабуть.

– Що скажеш про кафе «Лілія» на 53–й вулиці? Чи це далеко від тебе?

Я витріщила очі. Вона що хоче зустрітися зі мною особисто? Я думала, що ми домовимося про наступний дзвінок.

– Ні–ні, все гаразд. "Лілія" – те, що треба.

– Ось і чудово! Значить домовились. До зустрічі, Стелла.

Розмова закінчилася, а я продовжувала дивитися на телефон. Фішер з цікавістю спостерігав за мною.

– Хто це був? – Запитав він.

– Олівія Ройс.

– Хто вона така?

– Та сама наречена, на чиє весілля ми з'явилися без запрошення.

* * *

Наступного дня я приїхала до кав'ярні на двадцять хвилин раніше за потрібний час. Бен пропонував заїхати за мною своєю машиною, але я волію зустрічатися з малознайомими людьми на публіці, щоб самій вирішувати, коли можу піти. Купивши собі безкофеїновий лате, я сіла на диванчик неподалік від прилавка. Тут завжди лежали газети та журнали, які можна було погортати за філіжанкою кави. Я взяла Нью–Йорк Таймс і почала переглядати недільну рубрику. Погляд мій упав на фотографію, побачивши яку я застигла на місці. Розгублено моргнувши, я вчиталася в оголошення.

«Олівія Пейслі Ротшильд і Мейсон Брайтон Ройс 13 липня одружилися в Нью–Йоркській публічній бібліотеці на Манхеттені. Церемонію провів преподобний Артур Фінч, єпископальний священник.

Місис Ройс, 28 років, – віцепрезидент з маркетингу. Вона закінчила університет у Пенсільванії та здобула ступінь магістра в Колумбійському університеті. Олівія – дочка Шарлотти Б'янки Ротшильд та Купера І. Ротшильда з Нью–Йорка. Обох її батьків уже немає в живих. Весілля організував її брат, Гадсон Ротшильд.

Містер Ройс, також 28 років, заснував власну IT–компанію та спеціалізується на системах безпеки. Він випускник університету Бостона, захистив диплом з інформаційних технологій».