Запрошення

Я читала і не вірила своїм очам. Недільну «Нью–Йорк Таймс» я не відкривала вже бозна–скільки часу. І ось тобі, будь ласка, взяла випадковий номер – і натрапила на це весільне оголошення. Якщо вірити Фішеру, позитивні думки завжди притягують себе позитивні події. Мабуть, вся річ у цьому. Весь минулий тиждень я тільки й робила, що думала про чоловіка, який взяв мій номер, але так і не подзвонив.

Кілька днів тому я дивилася телевізор, гортаючи канали, доки не натрапила на «Танці з зірками». Раніше я ніколи не дивилася на цю передачу, але тут чомусь вирішила затриматися. Мені раптом згадалося – як це було: кружляти в обіймах Гадсона на весіллі його сестри. Як наяву, почула я його шепіт: «Вечір ще в самому розпалі, Евелін. Потанцюй зі мною".

Мені й на думку не могло спасти, що Гадсон вирішить запросити мене на побачення. Але коли це таки сталося, я дала волю своїй уяві. Я навіть скасувала друге побачення з Беном. Але провівши в очікуванні дзвінка цілий тиждень, я нарешті зрозуміла, як безглуздо уникати симпатичного хлопця – який, до речі, не лінувався набирати мій номер – заради якогось примарного побачення.

Бен прийшов за кілька хвилин до призначеної години. Кинувши останній погляд на весільне фото, я закрила газету. Бракувало ще зіпсувати собі побачення думками про іншого чоловіка.

– Вітання. – Нахилившись, Бен поцілував мене в губи.

Я дослухалася до відчуттів. Приємно, але не більше. З іншого боку, ми знаходилися в такому людному місці, як кав'ярня, то чого я ще могла чекати? Випроставшись, Бен вручив мені коробку шоколадних цукерок.

– Я збирався купити тобі букет, але потім подумав, що тобі доведеться тягати його весь вечір з собою. А цукерки ти можеш прибрати у сумочку.

– Дякую за турботу, – посміхнулася я, – так і справді буде краще.

– Я замовив столик у ресторані. Потім, якщо ти матимеш настрій, можемо сходити в кіно.

– Гарна думка.

– Ну що, йдемо?

– Звичайно.

Я потяглася до дверей, але Бен встиг відчинити її переді мною.

– Дякую.

На вулиці я озирнулася на всі боки.

– Куди ми йдемо?

– Ресторан у парі кварталів звідси. На Гадсон–стріт.

– Гадсон–стріт?

– Так. Чи це надто далеко для прогулянок? Якщо хочеш, я візьму таксі.

– Ні–ні, все гаразд.

Проте… Гадсон–стріт?

Ми попрямували вздовж будинків.

– Я ще не був у цьому ресторані, – сказав Бен, – але відгуки про нього чудові. Сподіваюся, тобі там сподобається.

– А як він називається?

– "У Гадсона".

Я ледве стримала смішок. "У Гадсона" на Гадсон–стріт? Так, краще місце, щоб не думати про інших чоловіків ...