Запрошення

Глава 5

Розділ 3

Гадсон

– Містер Ротшильд, вам дзвонять.

– Хто там ще?

– Евелін Уайтлі.

Шпурнувши на стіл ручку, я взяв слухавку.

– Евелін, дякую, що передзвонила.

– Та немає за що. Як ся маєш, Гадсон?

Та не дуже. А то став би я дзвонити безглуздій подружці своєї молодшої сестри, яка – у сенсі подружка – пропрацювала у мене два місяці, після чого зникла без попередження.

– Не погано. А ти як?

– Теж добре. Ось тільки клімат у Луїзіані не до мене.

Так ось куди вона втекла! Відверто кажучи, мені було начхати, і я відразу перейшов до справи.

– Чи бачиш, я попросив свою помічницю зв'язатися з тобою, оскільки якась особа заявилася під твоїм ім'ям на весілля до Олівії.

– Ти серйозно? І хто це?

– Я сподівався, що ти мені підкажеш.

– Уявлення не маю, хто б це міг бути. Я навіть не знала, що Лів надіслала мені запрошення.

– Вона відправила його приблизно в той же час, коли ти поїхала з міста. Лист надійшов на твою стару адресу. Тобі пересилають пошту на нову адресу?

– Та мені майже все приходить на електронну пошту: рахунки, виписки з кредитних карток та все інше. Щодо звичайних листів, то моя колишня сусідка все ще живе у квартирі. Вона могла отримати запрошення.

– То в тебе була сусідка?

– Так, Стелла.

– Може, це вона й улаштувала?

– Навряд, – засміялася Евелін. – Вона не з тих, хто здатний на такі штучки.

– А як вона виглядає?

– Ну–у… світле волосся, бліда шкіра, окуляри, спокуслива фігурка… Сьомий розмір взуття.

Загалом незнайомка відповідала цьому опису. Щодо окулярів, то замість них могли бути контактні лінзи.

– Слухай, а у твоєї сусідки немає звички принюхуватися до різних речей?

– Точно! Вона ж працювала з парфумеркою у L'Oreal. Ми й сусідили з нею всього близько року, але вона постійно щось нюхала.

Дивна, скажу я тобі, звичка. А ще вона любила пускатись у довгі міркування, коли все, що від неї вимагалося, – проста відповідь на просте запитання. Але як ти дізнався про звичку нюх… Господи! Невже Стелла заявилася на весілля під моїм ім'ям?

– Цілком можливо.

– Ось уже не думала, що вона на таке здатна, – засміялася Евелін.

Зважаючи на все, Стелла була здатна на багато. Більшість людей на її місці просто вискочили за двері, вручи я їм несподівано мікрофон. Але тільки не Стелла. Нехай її й трясло від страху, вона зуміла зібратися з силами та врятувати ситуацію. Не знаю, що було сексуальніше: те, як вона виглядала, те, як вона прийняла цей виклик, або те, як вона обізвала мене на закінчення тварюкою.

Після весілля минуло вже вісім днів, а я ніяк не міг викинути її з голови.

– Яке повне ім'я Стелли? – поцікавився я.

– Бардо. Як в актриси зі старих фільмів.

– У тебе, мабуть, немає її домашнього телефону?

– Є. Якщо хочеш, я пошлю тобі його на мобільник, коли ми закінчимо розмову.

– Це було б чудово. Дякую за інформацію, Евелін.

– Може, мені варто зателефонувати їй? Сказати, щоб вона сплатила вартість вечері чи щось таке?

– Ні–ні, не треба. Я хотів би, щоб ти взагалі не згадувала про нашу розмову, якщо тобі раптом доведеться говорити з нею.

– Гаразд, як скажеш.

– Усього хорошого, Евелін.

Поклавши трубку, я ще якийсь час розгублено дивився у вікно.

Стелла Бардо, що мені з тобою робити.

Відкривши ящик столу, я витяг звідти айфон, який мені надіслали напередодні. Як виявилось, офіціанти виявили його після весілля на шістнадцятому столику. На моє прохання моя помічниця обдзвонила всіх, хто сидів за тим самим столом (за винятком, зрозуміло, загадкової незнайомки). Але ніхто з гостей не втрачав телефону, тож неважко було зрозуміти, кому він належить. Інше питання, що мені тепер із цим робити…

* * *

Хелена, моя помічниця, просунула голову у двері конференц–зали.

– Перепрошую, містере Ротшильде, але до вас прийшли. У календарі немає жодних записів, але ця жінка стверджує, що ви її запрошували.

Я кивнув у бік людей, що розсілися за столом.

– У мене ділова зустріч, Хелена. Нікого іншого я сьогодні не чекаю.

– Я так і думала. Піду скажу, що ви зайняті.

– А хто це?

– Якась Стелла Бардо.

Ну, ну, ну… Попелюшка таки з'явилася за кришталевим черевичком? Минуло шість днів з того моменту, як я надіслав їй записку, але від міс Бардо не було ні слуху ні духу. У документах компанії збереглася стара адреса Евелін, так що я міг би вчинити шляхетно і повернути їй телефон. Але який тут інтерес? Натомість я відправив їй свою візитну картку з припискою: «Хочеш повернути те, що забула? Прийди та забери».

– Скажи міс Бардо, що я зайнятий, але можу прийняти її, якщо вона погодиться почекати.

– Добре. – Хелена прикрила за собою двері зали.

Зібрання затяглося ще на сорок хвилин, хоча закінчити його я міг би за п'ять: усі думки мої крутилися навколо Стелли. Нарешті я повернувся до свого офісу з купою паперів.

– Чи можу я запросити міс Бардо? – Запитала Хелена, коли я проходив повз її столу.

– Дай мені ще п'ять хвилин, а потім проведи до кабінету.

Відверто кажучи, я гадки не мав, що саме збираюся сказати їй. З іншого боку, не мені тут треба було порозумітися. Загалом, я вирішив зімпровізувати та подивитися, в якому напрямку піде розмова.

Це виявилося гарним рішенням, оскільки в ту хвилину, коли Стелла виникла на порозі мого офісу, я на мить втратив мову.

Вона виглядала ще привабливішою, ніж на весіллі. Того дня волосся її було забрано у високий пучок, а сьогодні вона розпустила його, і біляве волосся обрамляло її ніжне личко. Окуляри у широкій оправі надавали їй строгий і водночас сексуальний вигляд. Завдяки туфелькам без каблучків вона здавалася нижчою, ніж на весіллі.

Намагаючись нічим не видати своїх емоцій, я встав і махнув у бік стільців, що стояли з іншого боку мого столу.

– Прошу.

Стелла глибше зітхнула і зробила крок уперед.

– Хелена, я покличу тебе пізніше, – сказав я помічниці.

– Добре, – кивнула та й вийшла за двері.

Пару секунд ми зі Стеллою пропалювали один одного поглядами, перш ніж вона зволила сісти.

– Ось уже не думав, що ти прийдеш за своєю туфелькою, Попелюшка.

– Можеш повірити, якби я мала іншу можливість, нізащо б сюди не прийшла.

– Це що, образа? – підняв я брову. – А я так розраховував на нашу зустріч!