Запрошення

Взявши мене за руку, він знову звернувся до гостей:

– Евелін, схоже, трохи перенервувала. Вона у нас не з жвавих. – Він потягнув мене вперед, і я за інерцією зробила пару кроків, перш ніж упертись з усіх сил.

– Схоже, їй потрібна підтримка, – засміявся Гадсон. – Що скажете, леді та джентльмени? Підбадьоримо нашу Евелін оплесками?

Присутні заплескали в долоні. У цей момент мені хотілося тільки одного: щоб підлога піді мною розверзлася і я провалилася б у бездонну яму. Всі погляди були звернені на мене, тож про втечу не варто було й мріяти.

Зібравшись з духом, я підійшла до найближчого столика і запитала у першого гостя, що попався мені на очі, чи є в його напої алкоголь. Коли він відповів, що це горілка з льодом, я в один ковток спустошила вміст чарки. Потім, розправивши плечі й обсмикнувши сукню, підійшла до Гадсона і вихопила мікрофон.

– Удачі, Евелін, – прошепотів він з єхидною посмішкою.

Всі затихли в очікуванні моєї мови, а я відчула, як у горлі в мене набухає грудка. Мені треба було жваво приготувати історію – будь–яку, аби їй вистачало правдоподібності.

Я відкашлялася.

– Вітання. Я Евелін. Ми з Олівією познайомилися ще у початковій школі.

Тут я зробила дурість, глянувши на столик, за яким сиділи наречені. Олівія дивилася на мене в явному збентеженні й при цьому нашіптувала щось на вухо своєму чоловікові.

Пора вже закінчувати цей балаган.

– Як згадав Гадсон, я хотіла поділитися з вами історією про те, як ми зустрілися з Ліві. Я переїхала до Нью–Йорка в середині навчального року і не встигла ще завести друзів. У той час я була дуже сором'язливою і червоніла щоразу, коли на мене звертали увагу. Не дивно, що я намагалася рідше говорити у класі. Якось на перерві я випила цілу пляшку води, і мені до зарізу потрібно було збігати в туалет. Але містер Ной, наш учитель, уже почав урок, і я не ризикнула перервати його, адже це означало підняти руку і привернути увагу всього класу. В результаті мені довелося терпіти, доки нас знову не відпустять на зміну.

Я кинула погляд на наречених.

– Пам'ятаєш, Ліві, як містер Ной говорив і говорив без упину, пересипаючи свою мову старомодними жартиками, над якими сам же сміявся?

Олівія дивилася на мене так, ніби я зовсім божевільна.

Протягом наступних п'яти хвилин я продовжувала розважати гостей історією про те, як я, дочекавшись закінчення уроку, помчала нарешті до туалету. Але всі кабінки були зайняті, і я не могла більше терпіти. Я повернулася в клас по стінці, намагаючись приховати мокрі штанці, але один хлопчик таки помітив і закричав: «Дивіться! Наша нова впісялась! » Я вже готова була розплакатися, коли на допомогу мені прийшла нова подружка. З відчайдушною рішучістю вона теж описала штанці, а потім встала і сказала, що ми разом сиділи під час зміни на мокрій траві.

Насамкінець я побажала молодятам, щоб їхнє життя було таким же легким і безтурботним, як наша дружба з Олівією. Піднявши руку в уявному тості, я сказала: "За здоров'я молодих!"

Гості почали аплодувати, а я вирішила, що настав час все–таки вибиратися звідси. Підійшовши до Гадсона, очі якого весело поблискували, я засунула йому в руки мікрофон.

Прикривши його долонькою, Гадсон з усмішкою помітив:

– Дуже зворушливо.

Я перебільшено широко посміхнулася і прошепотіла у відповідь:

– Ну ти й тварюка.

У Гадсона вирвався смішок, а я тим часом кинулася геть, навіть не глянувши на всі боки. На щастя, Фішер уже поспішав мені назустріч, тому мені не довелося навіть шукати його.

– Ти що, з'їхала з глузду? – прошипів він. – Що це зараз було?

Схопивши його за руку, я продовжила маршувати до виходу.

– Потім. Все потім. Моя сумочка у тебе?

– Ні.

Я подумки чортихнулася. Може, лишити її тут? Але в сумці лежали права та кредитка. Різко згорнувши, я поспішила до нашого столика. Краєм ока я помітила, як Гадсон і чоловік Олівії розмовляють із метрдотелем, вказуючи на наш бік.

– Живіше! – Я підхопила сумку і рвонулася до виходу, але за кілька кроків знову пригальмувала.

– Що ти робиш? – поцікавився Фішер.

Я взяла зі столу невідкорковану пляшку шампанського.

– Збираюся забрати це із собою.

Фішер зі сміхом похитав головою і поспішив за мною до дверей. По дорозі ми встигли прихопити ще кілька пляшок загальною вартістю під штуку баксів. Інші гості збентежено дивилися на нас, не розуміючи, що тут відбувається.

Вискочивши на вулицю, ми з полегшенням побачили, що на світлофорі пригальмували кілька таксі. Застрибнувши в першу ж вільну машину, ми зачинили за собою дверцята і повернулися, щоб подивитись у заднє скло. Метрдотель і двоє охоронців уже поспішали вниз мармуровими сходами. На самому її верху, потягуючи з келиха шампанське і з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається, влаштувався Гадсон. У той самий момент, коли наші переслідувачі вискочили на тротуар, нарешті загорілося зелене світло.

– Живіше! – закричали ми таксисту.

Той натиснув на газ, і ми з Фішером ще якийсь час дивилися, як ця трійця відстає дедалі більше. Коли машина завернула за ріг, я з полегшенням зітхнула.

– Що трапилося, Стелла? В одну секунду ти танцюєш з хлопцем, який не спускає з тебе очей, а вже наступної несеш якусь нісенітницю перед парою сотень гостей. Ти що, напилася?

– Якщо й так, то з того часу точно протверезіла від страху.

– Та що на тебе найшло?

– Пам'ятаєш того хлопця, з яким я танцювала? Виявляється, він усе знав.

Мене накрило паніковою хвилею, коли я зрозуміла, що не можу знайти свій телефон. Схопивши сумочку, я вивернула її собі на коліна.

Телефон!

Де мій телефон?

– Що ти шукаєш? – спитав Фішер.

– Будь ласка, скажи, що мій телефон у тебе!

– З якого дива йому бути в мене?

– Якщо ні, то я залишила його на столику…