Запрошення

Стояла осінь, дні ставали дедалі коротшими. І незабаром після того, як я сіла на своє улюблене місце, сонце почало сідати за обрій. Небо забарвилося в оранжево–фіолетові тони, і я на мить прикрила очі, намагаючись повернути собі душевну рівновагу. Коли я знову розплющила їх, погляд мій упав на людину, яка стояла біля підніжжя сходів і дивилася на мене.

Я кілька разів моргнула, не в силах повірити своїм очам.

Не може бути!

Серце в мене забилося швидше, коли Гадсон піднявся сходами й зупинився поруч.

– Не заперечуєш, якщо я присяду?

– Звісно, ні.

Гадсон опустився на сходинку біля мене. Зчепивши пальці, він уставився собі під ноги. Настало довге мовчання. За цей час я змогла як слід розгледіти його. Не бачилися ми всього тиждень, але цього вистачило, щоб обличчя в нього змарніло, а під очима з'явилися темні кола. Навіть шкіра, така сяюча і засмагла, здавалася тьмяною і недоглянутою.

У голові в мене крутилася сотня запитань. Він шукав тут мене? Чи прийшов, щоб просто посидіти й подумати? Що змінилося за цей тиждень? Судячи з його обличчя, ситуація тільки погіршилася. З іншого боку, складалося враження, що Гадсон прийшов до якогось рішення, яке не так–то просто озвучити.

Попорпавшись у сумочці, я дістала шоколадний батончик і простягнула йому.

– Тобі він, схоже, потрібен не менше, ніж мені, – сумно посміхнувся Гадсон. – Хочеш половинку?

Протягом наступних десяти хвилин ми сиділи поруч на сходах Нью–Йоркської публічної бібліотеки – того місця, де Гадсон колись одружився і де потім відбулася наша зустріч, і мовчки жували шоколад.

Зрештою Гадсон порушив мовчання.

– Ти як, у порядку?

– Бувало й краще. А ти?

– Можу сказати те саме, – сумно усміхнувся він.

І знову запанувало мовчання.

– Вибач, що зник на кілька днів, – зітхнув Гадсон. – Але мені треба було дещо владнати.

Тут я повернулася і глянула на нього.

– І як, вийшло?

– Більш–менш, – знизав він плечима.

Я кивнула.

Гадсон неуважно дивився вперед. Я помітила, що в його очах заблищали сльози.

– Джек у всьому зізнався, – сказав він нарешті.

Моє серце стиснулося від болю. Не роздумуючи, я обійняла Гадсона за плечі.

– Мені так шкода... ти навіть не уявляєш, як я тобі співчуваю.

– Я вирішив не говорити про це Лексі.

Треба ж. Я–то думала, що він одразу кинувся до неї.

– Ясно...

– Ну нагавкаю я на неї і що? Ні мені, ні Чарлі від цього краще не буде. Лексі – мій ворог, і було б дурістю видавати їй мої плани... Доти, принаймні, поки я остаточно не визначуся зі своїм рішенням.

Він перевів подих, а коли заговорив, голос його звучав глухіше, ніж зазвичай:

– Чарлі – моя донька і залишиться нею, навіть якщо...

Він замовк, не в силах продовжити фразу.

Очі в мене защипало від сліз.

– Ти абсолютно правий. І ти чудовий батько, бо ставиш на перше місце почуття Чарлі, а не свої власні.

– Як би там не було, я вирішив провести тест ДНК. Мені не дуже хочеться знати результати, але це необхідний крок. Не дай боже, з Чарлі щось трапиться і їй знадобиться переливання крові. – Він помовчав кілька секунд. – За тиждень усе стане зрозуміло.

Я ще міцніше притиснулася до нього.

– Мені так шкода, що ти змушений проходити через усе це.

Гадсон повернувся і вперше подивився мені прямо в очі.

– Вибач, що я так довго не відповідав тобі.

– Не вибачайся, – похитала я головою, – я все прекрасно розумію. Мені й самій потрібен був час, щоб усе як слід переварити. Знай тільки, що я не збираюся нічого приховувати від тебе. Я не одразу зрозуміла, у чому річ, а коли зрозуміла... не знала, як це краще подати.

– Ну так, занадто багато збігів. Мені теж знадобилося чимало часу, щоб зрозуміти нарешті, що це зовсім не збіги.

– Про що ти? – відсторонилася я.

Гадсон прибрав у мене з обличчя пасмо волосся.

– Чому ти зараз тут?

– У сенсі – біля бібліотеки?

Він кивнув.

– Навіть не знаю. Я їхала з роботи, випадково підняла голову і побачила цю зупинку. І несподівано захотіла вийти...

– А знаєш, чому я тут?

– Чому?

– Я теж їхав у метро і випадково глянув у бік виходу. І крізь натовп побачив, як ти сходиш на Брайант–парк. Мій поїзд зупинився якраз навпроти твого. Я намагався проштовхнутися до дверей, але не встиг, і мені довелося проїхати зайву зупинку. Потім я бігом припустив до бібліотеки.

Я з подивом поглянула на нього.

– Ти випадково підняв голову і побачив, як я виходжу з поїзда, який я теж покинула просто так, навіть не на своїй зупинці?

– Називай це як хочеш, – усміхнувся Гадсон, – але я більше не вірю у випадковості. Просто Всесвіт робить усе можливе, щоб ми були разом. І так було з самого початку, ще до того, як ми зустрілися.

До очей у мене знову підступили сльози. Порожнеча, яку я відчувала всі ці дні, почала танути. Зрозуміло, Гадсон має рацію. Так, почалося все з цього чортового щоденника, але крізь ланцюжок збігів нас вела якась вища сила.

Нахилившись, я потерлася щокою об його щоку.

– Думаю, нам варто поступитися. Який сенс чинити опір, якщо весь світ налаштований звести нас разом? Проти нього в нас немає ні найменшого шансу.

– Радість моя, я поступився долі в ту саму мить, коли побачив тебе.