Запрошення

Глава 34

Розділ 32

Стелла

За весь тиждень я так і не побачила Гадсона. Утім, у нього було більше підстав ховатися, ніж у мене, коли я вирішила на якийсь час зникнути з його життя.

Мабуть, він щось розповів сестрі, бо Олівія жодного разу не згадала при мені про нього. До нас надійшли останні зразки "Персонального аромату". Знімки, які ми зробили в Каліфорнії, отримали схвалення відділу маркетингу, і вже сьогодні, у четвер, зі складу почали відправляти товари на замовлення, зроблені в телемагазині. Це був знаменний день: мрія, яку я виношувала стільки років, нарешті втілилася в реальність. Але радості я не відчувала. Мені хотілося сховатися від усього світу.

Але Фішер, незважаючи на мої протести, твердо мав намір відзначити цю подію. Мені нічого не залишалося, як зустрітися з ним після роботи в ресторані. Коли я прийшла, він уже сидів у кабінці. Поруч зі столиком стояло шампанське у відерці з льодом.

Я влаштувалася навпроти Фішера.

– Ну гаразд, тепер я і сам бачу, що все погано. Ти пройшла повз величезну вазу з квітами і навіть не нахилилася, щоб понюхати їх.

Я видавила з себе посмішку.

– Щось я не в настрої нюхати квіти.

– Ось тут ти не маєш рації, Стелла Белла. Сьогодні найкращий для цього день. Ти вклала душу у свій бізнес і дочекалася нарешті дня, коли почалася розсилка перших замовлень.

Він витягнув із відерця пляшку шампанського і наповнив келихи.

– Я навіть не поскупився на хороший напій.

Я знала, що наміри Фішера найкращі. Але сам вигляд золотої етикетки на пляшці з шампанським – точно таким самим, яке ми прихопили кілька місяців тому на весіллі Олівії, – справив на мене враження замкнутого кола. Ми з Гадсоном почали з цього шампанського і закінчили ним же.

Фішер підняв свій келих.

– За мою чудову дівчинку. Ти роками йшла через негоду і нарешті знайшла свою веселку.

– Дякую, – усміхнулася я.

До нас підійшов офіціант, щоб прийняти замовлення. Їсти мені не хотілося, але я боялася образити Фішера, який так постарався.

– Як я розумію, від Гадсона жодних звісток?

Я зітхнула, опустивши плечі.

– За цей тиждень він жодного разу не з'явився в офісі. Час від часу я отримую ділові листи, але всі вони надсилаються спозаранку, годині о четвертій ранку. Гадсон продовжує працювати, але з дому, і він не спілкується зі мною безпосередньо.

Фішер неспішно потягував шампанське.

– А тобі невідомо, чи розмовляв він зі своєю колишньою? Щодо щоденника і всього іншого?

Я похитала головою:

– Він забрав у мене щоденник, але я й гадки не маю, що він із ним зробив і з ким говорив.

– Не може ж він дутися на тебе вічно. У тому, що сталося, твоєї провини немає.

– Цілком можливо, що він навіть не вірить, що щоденник потрапив до мене в руки випадково.

– А як ще він міг у тебе опинитися?

– Сам подумай. Я заявилася на весілля сестри Гадсона – жінки, з якою навіть не була знайома, – після того, як прочитала щоденник його колишньої дружини.

– Але ти не знала тоді, чий саме цей щоденник.

– Так–то воно так, – знизала я плечима, – але все це здається дуже... доречним.

– І що ж, по–твоєму, він думає? Що ти влаштувала на нього полювання? Прочитала щоденник його колишньої дружини, якимось чином з'ясувала, хто він такий, і вирушила зваблювати його? Вибач, але це сюжет для солодкої мелодрами.

– Я й гадки не маю, що саме він думає, – зітхнула я.

– А хочеш знати, що думаю я?

– У мене є вибір?

– Звісно, ні, дурненька. – Фішер міцно стиснув мою долоню. – Я не думаю, що все, що сталося, – це випадковість. Життя, на мій погляд, являє собою ланцюжок опорних каменів, які розходяться в усіх напрямках. Ми й гадки не маємо, яким шляхом краще рухатися, а тому прагнемо рухатися по прямій, обираючи найбільші камені, оскільки так воно найпростіше. Випадковості та збіги – ті невеликі камені, які відводять нас убік. Якщо в тебе вистачить мужності, ти підеш доріжкою з таких каменів і опинишся там, куди тобі судилося потрапити.

– Красива метафора, – сумно посміхнулася я. – Коли це ти став таким просвітленим?

– Хвилин десять тому, коли сів за цей столик і до мене підійшов офіціант. Дівчина на вході запитала мене, хочу я зайняти головний стіл чи кабінку. Я вибрав стіл, але вона все одно відвела мене сюди. Я міг би вказати їй на помилку, але вирішив скористатися маленьким каменем випадковості, і дивись, куди він мене привів.

– Про що ти? – насупилася я.

До столика підійшов офіціант із нашими закусками. Опустивши блюдо на стіл, він широко посміхнувся Фішеру.

– Що–небудь ще?

– Не зараз. От якщо пізніше...

– Домовилися, – просяяв офіціант.

Коли він пішов, Фішер узяв шматочок моцарели і підморгнув мені:

– До нього. Мій новий шлях привів мене до нього. Тож мені вже не варто турбуватися про плани на вечір.

* * *

У п'ятницю ввечері я пішла з офісу близько сьомої. "Персональний аромат" відправив товар без затримок, і вже наступного тижня наш сайт мав розпочати прийом замовлень від публіки. Олівія домовилася з керівником місцевої телекомпанії про те, що мене запросять в одне з ранкових шоу, де виступали жінки, яким вистачило сміливості відкрити свою справу. А парочка журналів погодилася надрукувати інтерв'ю зі мною. Словом, здійснилося все, про що я так довго мріяла. Але в мене не було навіть сил порадіти цьому.

Сьогодні вранці я не витримала і відправила Гадсону повідомлення: Я сумую за тобою. Повідомлення він прочитав, але відповіді так і не було. Мені стало дуже гірко.

Якось у дитинстві, коли ми були з батьками на пляжі, я почала стрибати у хвилі, і одного разу хвиля вдарила мене з усієї сили. Мене затягнуло під воду, закрутило, і я ніяк не могла вибратися на поверхню... Ось так я і почувалася після розлуки з Гадсоном. Вранці мені доводилося зусиллям волі витягувати себе з ліжка.

Настали вихідні, але мені зовсім не хотілося їхати додому. У поїзді я настільки занурилася у свої думки, що не відразу згадала, де перебуваю. У якийсь момент я підняла голову і побачила, що ми під'їжджаємо до чергової станції. Увагу мою привернув напис на стіні:

Брайант–парк – 42–а вулиця.

Я встала. Вагон був набитий битком, тож мені довелося проштовхуватися до виходу. Прямо за рогом знаходилася Нью–Йоркська публічна бібліотека. Я знала, що мені не варто вмощуватися на сходах бібліотеки, яка завжди тепер буде в мене асоціюватися з Гадсоном, але нічого не могла із собою вдіяти.