Запрошення

Кілька років потому я сидів навпроти Лексі в офісі свого адвоката. Та схрестила руки на столі, і в очі мені впала каблучка з величезним смарагдом. Розлучення наше протікало досить болісно, і я з ехидством пройшовся щодо її непомірних витрат. Лексі заявила на це із самовдоволеною посмішкою, що каблучка в неї з незапам'ятних часів: подарунок чоловіка, який її справді цінував. Я вперше бачив цю каблучку, але в Лексі була купа коштовностей, тож я не надав її словам жодного значення.

Одним ковтком спустошивши свою склянку, я вирішив, що настав час зателефонувати. І плювати, що на годиннику 2.30 ночі.

Мені відповів сонний жіночий голос.

– Алло?

– У тебе є каблучка зі смарагдом?

– Гадсон? Це ти?

Здалеку до мене донісся чоловічий голос, але слів розібрати я не міг.

– Так, Алана, це Гадсон.

– Між іншим, надворі глибока ніч.

– Можеш ти мені сказати, є в тебе каблучка зі смарагдом чи ні?

– Я не розумію...

– Просто відповідай, чи маєш ти каблучку зі смарагдом – подарунок твого чоловіка?

– Ні. У чому річ, Гадсоне? З тобою все гаразд?

Алана, мабуть, прикрила рукою мікрофон, бо до мене донеслися приглушені голоси. Через кілька секунд слухавку взяв той, кого я вважав моїм найкращим другом.

– Гадсон? Якого диявола ти дзвониш посеред ночі?

– У твоєї дружини немає цієї клятої каблучки.

– Ти п'яний?

Я не відповів. Яка різниця, п'яний я чи ні?

– А знаєш, у кого є каблучка зі смарагдом?

– Та про що ти тут говориш?

– У моєї колишньої. З якою ти займався шопінгом... того дня, коли я раніше, ніж зазвичай, повернувся з Бостона.

Настала довга пауза. Нарешті Джек відкашлявся.

– Де ти зараз?

– У барі біля твого будинку. Тягни сюди свою худу дупу, або за десять хвилин я буду в тебе.

Не дочекавшись відповіді, я відключився і кинув телефон на стійку. Потім простягнув бармену свою порожню склянку.

– Повтори.

* * *

Джек мовчки сів на стілець поруч зі мною.

– Як ти міг? – запитав я, не відриваючи погляду від склянки. Голос мій звучав до дивного спокійно.

Відповів він не відразу. Я навіть подумав, що він вирішив пограти в мовчанку або, що ще гірше, збрехати. Але Джек не став відпиратися.

– Хотів би я сказати щось виразне, – зітхнув він, – крім того, що повівся як останній шматок лайна.

– Мабуть, перша правдива річ, яку я почув від тебе за ці роки, – хмикнув я.

Джек підкликав бармена і замовив собі подвійний скотч.

– І як довго? – запитав я.

Він махом спустошив півсклянки.

– Близько року.

– Ти хоч відчував до неї якісь почуття?

– Ні, – похитав він головою, – це був просто секс.

– Чудово. Двадцять п'ять років дружби в обмін на просто секс. Та Лексі навіть мінет толком робити не вміла...

Краєм ока я побачив, як Джек опустив голову.

– Мабуть, мені хотілося перевершити тебе хоч у чомусь, – сказав він нарешті. – Ти завжди був розумнішим, сильнішим, популярнішим. Дівчата тебе обожнювали. Навіть Алана, після того як ми почали зустрічатися з нею, зізналася, що у вечір знайомства вони підійшли до нас із подружкою тільки тому, що вона поклала око на тебе. Навіть моя дружина віддала б перевагу тобі, якби в неї був вибір, – похитав він головою. – Якщо тебе це втішить, то, коли в нас із Лексі сталося все вперше, ми обидва були п'яні.

– Не надто велика втіха.

Добрих десять хвилин ми просиділи мовчки. Я допивав четверту чарку, а Джек няньчив свій подвійний. Я не був сильний щодо випивки і скоро помітив, що предмети почали розпливатися перед очима.

Глибоко зітхнувши, я вперше повернувся обличчям до Джека. Він теж подивився на мене.

– Вона твоя? – Саме це питання задавало мені нестерпного болю. – Моя дочка насправді твоя?

– Не знаю, – ковтнув Джек. – У Лексі не було жодної впевненості з цього приводу.

Я витягнув гаманець і кинув на стійку дві сотенні купюри. Потім махнув рукою бармену:

– Сотня за випивку. Ще сотня за те, що ти не станеш допомагати йому.

У відповідь на здивований погляд бармена я пояснив:

– Цей тип трахав мою дружину, коли ми ще були в шлюбі.

Брови в бармена злетіли вгору, і він уперше з увагою подивився на нас.

– Повернися, – сказав я тому, кого вважав своїм найкращим другом.

Джек повернувся обличчям до мене. Він навіть не став захищатися, коли я відвів руку і врізав йому з усієї сили. Що ж, хоча б зараз він повівся по–чоловічому.

– Не здумай говорити моїй колишній, що я про все знаю, – попередив я, перш ніж попрямувати до дверей. Я так і не озирнувся, щоб подивитися, чи допоміг йому бармен піднятися з підлоги.