Запрошення

Глава 32

Розділ 30

Стелла

– Та ти прикалуєшся? – похитав головою Фішер. – Ну як таке можливо?

Я не збиралася нічого розповідати своєму другові, але не змогла втриматися. Весь тиждень Фішер підозрював, що зі мною щось не так. А сьогодні, коли він увійшов до мене в квартиру і застав мене в м'ятій піжамі, з нечесаною головою і опухлими очима... Словом, довелося викласти йому мої припущення щодо того, що Гадсон, цілком можливо, не батько Чарлі.

– Я практично впевнена, що не помилилася, – зітхнула я. – Все сходиться. Та й щоденник цей я отримала не від кого–небудь, а від Евелін.

– Звідки він у неї?

– Гадки не маю, – знизала я плечима. – Олівія якось згадала, що Евелін і колишня дружина Гадсона посварилися через те, що Евелін поцупила в неї якусь річ. Можливо, цей самий щоденник.

– Ну гаразд, – Фішер на мить задумався, – зробимо ось що. Я зараз загляну до себе і повернуся з блокнотом і двома пляшками вина. А тим часом ти вмиєшся і приведеш до ладу голову. Потім ти викладеш мені всі факти, і ми подивимося, чи зможу я дійти того самого висновку, що й ти. Тоді ми розробимо стратегію твоєї поведінки.

– Не треба мені ніякої стратегії, – насупилася я.

Фішер узяв мене за руки і допоміг піднятися з дивана.

– Ні, треба. Коли ти вперше сказала мені, що підозрюєш Ейдена в зраді, я просто відмахнувся від твоїх підозр. А треба було прислухатися до тебе і подумати, як нам разом докопатися до істини. Я цього не зробив, чим прирік тебе на місяці невідомості та страждань. Більше ми не повторимо такої помилки. До того ж, – глянув він на мою нечесану шевелюру, – не здивуюся, якщо там встигла завестися парочка щурів. Словом, іди причешись, а я повернуся за п'ять хвилин.

Я надулась, і йому довелося провести мене до спальні. Тут він обережно підштовхнув мене в бік ванної.

– Ступай.

Через десять хвилин ми разом сіли на дивані. Фішер кинув погляд на порожню обгортку від шоколаду.

– Ти що, примудрилась з'їсти весь шоколад?

Я насупилася. Наступного ранку після того, як я втекла з дому Гадсона, мені принесли розкішний букет екзотичних квітів разом із величезною, кілограма на півтора, шоколадкою "Гершис". Тут же була записка від Гадсона: "Жоден шоколад не здатен підняти мені настрій так, як це робиш ти". За кілька днів я прикінчила цей шоколадний батон, не перестаючи запитувати себе, чи зможе Гадсон повторити це, коли дізнається всю правду.

– Навіть не нагадуй, – зітхнула я. – Давно вже я не почувалася так погано. Гадсон напевно божеволіє, намагаючись зрозуміти, чому я так раптово зникла і не відповідаю на його дзвінки. Але я просто не можу глянути йому в очі, Фішер. Не можу. Я знаю, що завдаю йому болю, але це дрібниці порівняно з тим, що буде, коли я все йому розповім.

Фішер стиснув мою долоньку.

– Ти вчинила правильно, дитинко. Це не та інформація, яку можна вивалити на людину, якщо ти не впевнений на сто відсотків. Ну а якщо ти переконаєшся, що все це правда, треба подумати, як повідомити цю інформацію м'якше.

– М'якше? Фішер, ми говоримо про його доньку!

– Гаразд–гаразд, але тобі потрібно трохи заспокоїтися, щоб ми могли оцінити всі подробиці. Ти маєш навіть гірший вигляд, ніж на весіллі, коли розповідала кільком сотням гостей про те, як зустрілася з нареченою... яка була тобі абсолютно незнайома.

Фішер налив нам по склянці червоного вина і випростався з ручкою на підхваті. Тепер він мав вигляд справжнього юриста.

– Отже, почнемо. Коли Евелін дала тобі цей щоденник?

– Року півтора тому, на мій день народження. Пам'ятаю, я ще здивувалася цьому подарунку, бо не думала, що вона знає про мій день народження.

Я насупилася, намагаючись згадати деталі.

– Ти тоді надіслав мені квіти. Евелін побачила їх і запитала, що ми святкуємо. Ось я і сказала їй про день народження. Тоді вона пішла до себе в кімнату і повернулася звідти зі щоденником. Він не був упакований і не мав вигляду подарунка.

– Чи є в щоденнику якась вказівка на час – за телепрограмами або чимось у цьому роді?

Я похитала головою:

– За ці кілька днів я прочитала його від кірки до кірки десяток разів і не знайшла нічого подібного.

– Ясно.

Фішер написав у себе в блокноті "вісімнадцять місяців" і підкреслив це двома жирними рисками.

– А коли Гадсон розлучився зі своєю дружиною?

– Він сказав, що Чарлі було близько двох. Отже, чотири роки тому.

– Отже, щоденник міг бути написаний у проміжку між півтора року і доброю сотнею років тому?

– Мабуть, так, – знизала я плечима. – Але сторінки анітрохи не пожовкли, а це означає, що він не може бути занадто старим.

– Гаразд, перейдемо тоді до імен. Жінку зі щоденника звуть Александрія. Ти точно знаєш, що так звуть і колишню дружину Гадсона?

Я кивнула.

– Гадсон зазвичай називав її Лексі, але того вечора Чарлі згадала її повне ім'я... Так, її звати Александрія, і вона, між іншим, вела щоденник: Гадсон зронив це якось у розмові.

– Добре. Отже, одне ім'я збіглося. А що щодо Гадсона? У щоденнику зустрічається його ім'я?

Я похитала головою:

– Александрія називає його тільки Г. Але це, як ти розумієш, цілком може стосуватися його. А хлопець, з яким у неї роман, – найкращий друг її чоловіка. Вона теж називає його в щоденнику за першими літерами – Дж. Так от, найкращого друга Гадсона звуть Джек.

Фішер зробив ще кілька нотаток.

– У країні тисячі чоловіків на ім'я Джек. Та й Александрія – досить поширене ім'я. Тож усе дуже умовно.

– Це так. Але вона записала ім'я своєї доньки в день, коли та з'явилася на світ. Лейкен Шарлотта.

Брови у Фішера зійшлися на переніссі.

– А дитину Гадсона точно звуть Лейкен Шарлотта?

Я кивнула.

– Так, не найпоширеніше поєднання. Я ще жодного разу не зустрічав людини на ім'я Лейкен, але в Нью–Йорку ж живе вісім мільйонів людей.

– Згідно з Бюро перепису населення, у Сполучених Штатах тисяча шістсот шістдесят дві людини на ім'я Лейкен... яким немає ще тринадцяти.

– Зрозуміло. Як би там не було, це більше шістнадцяти сотень.

– Але коли я ввела перше й останнє ім'я – Лейкен Ротшильд – мені видали відповідь, згідно з якою така персона лише одна.

– Гаразд, що–небудь ще?

– Александрія вийшла заміж у Нью–Йоркській публічній бібліотеці. Там же одружилися Гадсон і Лексі.

– Так, це може бути більше, ніж просто збіг.

– Александрія і Гадсон жили у Верхньому Вест–Сайді, зовсім як Гадсон і Лексі.

Фішер стомлено видихнув.