Запрошення

– Так, як не крути, все сходиться. Але я якось читав про близнюків, яких розлучили відразу після народження. Обох прийомні батьки назвали ім'ям Джеймс, а ті, коли виросли, стали копами і одружилися з жінками з одним і тим самим ім'ям. Ще в них були дітлахи з однаковими іменами... Причому виявили вони це набагато пізніше, коли нарешті зустрілися. Тож у житті вистачає дивацтв.

– Мабуть, – зітхнула я. – От тільки що мені робити? Сказати йому: "Слухай, існує ймовірність того, що твоя дочка – зовсім не твоя. І так – батьком її може бути твій найкращий друг Джек, який свого часу трахався з твоєю дружиною"?

Фішер зі зітханням похитав головою і осушив свою склянку.

– Так уже... З іншого боку, іншого виходу в тебе немає.

– Я могла б спалити цей щоденник і зробити вигляд, що ніколи не бачила його.

– І що потім? Так і не зізнатися хлопцеві, що його дочка може бути зовсім не його дочкою? Я ж знаю тебе, Стелло. Цей секрет мучитиме тебе до кінця життя.

– Вже краще так, ніж розбити йому серце.

– Але ти навіть не в змозі вести нормальний спосіб життя. Ти не розмовляла з Гадсоном з того самого моменту, як запідозрила правду. І, щоб зберегти все в таємниці, тобі доведеться розлучитися з ним.

Фішер насупився.

– Але якщо це правда... Тільки вдумайся, скільки життів зруйнує цей щоденник. Якби не він, ти могла б нічого не дізнатися про зраду Ейдена. А тепер ще й такий несподіваний поворот. – Він похитав головою. – І все ж ти маєш розповісти про все Гадсону. Він має право знати.

Я ковтнула, намагаючись впоратися з грудкою в горлі.

– Ти маєш рацію.

Розмова видалася важкою, і ми самі не помітили, як спустошили обидві пляшки. Я намагалася приспати свій мозок у надії на те, що зможу хоч трохи забутися, але зрештою занурилася в безпросвітний сум.

– Я не хочу втратити його, Фішере, – сказала я крізь сльози. – Я шалено сумую за ним, але ж не бачилися ми всього кілька днів.

Фішер погладив мене по голові.

– Я бачив, як Гадсон дивиться на тебе. Він теж від тебе без розуму. Ти не втратиш його, але поговорити вам усе–таки треба. Далі відкладати не можна.

– Знаю, знаю, – зітхнула я. – Просто всі ці дні я була наче в заціпенінні.

Близько десятої я провела Фішера до дверей.

– Завтра вранці я принесу нам сніданок, – сказав він, – а потім обговоримо, як сказати про все Гадсону.

– Гаразд, – зітхнула я. – До завтра.

Зачинивши за ним двері, я помила склянки і викинула у відро для сміття пляшки. Я вже збиралася вимкнути світло, коли помітила, що Фішер забув на столі ключі від моєї квартири. Але бігти за ним не мало сенсу, і я вирішила, що зараз саме час прогулятися в душ.

У ванній я ввімкнула гарячу воду і роздяглася. Але не встигла встати під душ, як хтось подзвонив у двері.

Я зітхнула. Фішер усе–таки помітив, що пішов без ключа.

Загорнувшись у рушник, я покрокувала до дверей. Мабуть, алкоголь зовсім затуманив мій мозок, тому що мені й на думку не спало зазирнути насамперед у вічко. Не сумніваючись, що на порозі Фішер, я сміливо відчинила двері.

– Знаю, знаю, ти забув свій...

Я завмерла, побачивши перед собою зовсім іншого чоловіка.

Брови в Гадсона зійшлися до перенісся.

– Чекаєш когось іще?

* * *

– Я... е–е–е... Фішер забув свій ключ, от я й подумала, що це він.

Виникла довга пауза.

Я була в такому сум'ятті, що не знала, як мені вчинити і що сказати. Та що там, я мучилася цією проблемою вже цілий тиждень.

Зрештою він зітхнув.

– Не заперечуєш, якщо я зайду?

– Е–е–е... так, звісно.

Я зачинила за ним двері і спробувала зібратися з думками, але в голові була якась каша. І знову запанувало це незручне мовчання.

– Вибач, що я не подзвонив і не попередив про свій прихід, – сказав Гадсон.

– Усе гаразд. – Я щільніше загорнулася в рушник.

– Правда? Не подзвонив якраз тому, що знав: ти не захочеш, щоб я приїжджав. І, судячи з усього, мав рацію.

Не вистачало ще, щоб він відчув тут себе непотрібним!

– Вибач, просто я не думала, що ти прийдеш. Заходив Фішер, ми пили вино. А зараз я якраз збиралася прийняти душ і лягти в ліжко.

– Я можу піти... – насупився Гадсон.

– Ні–ні, – похитала я головою, – у цьому немає жодної потреби.

Гадсон зловив мій погляд.

– Я розраховував, що ми можемо поговорити.

– Звичайно, – кивнула я. – Почекай тільки, поки я одягнуся і вимкну воду.

– Чому б тобі не прийняти душ? Я не поспішаю.

Мені й справді було потрібно кілька хвилин, щоб зібратися з думками. Я вважала, що в мене в запасі хоча б кілька днів для того, щоб підготуватися до нашої бесіди, а тепер виявилося, що часу в мене обмаль.

– Якщо не заперечуєш, я й справді прийму душ. А ти почувайся як вдома, – кивнула на диван.

У повному сум'ятті я поспішила до ванної. Не вистачало ще остаточно розклеїтися! Встала під гарячу воду, заплющила очі і зробила кілька глибоких вдихів, щоб повернути собі ясність думок.

Я насилу уявляла, як почати цю болісну розмову, але й обманювати себе порожніми вмовляннями теж не було сенсу. Навіть Фішер впевнився в тому, що йдеться не про простий збіг. Мабуть, найкраще почати здалеку. Гадсон знає, що я люблю читати чужі щоденники, і я вже згадувала про те, що одного разу мені потрапив до рук щоденник жінки, яка вийшла заміж у Нью–Йоркській публічній бібліотеці. Так, так я і почну: не так давно я читала один щоденник... Але що потім? Не можу ж я запитати його в лоб: "Слухай, а в тебе ніколи не було підозр щодо того, що дружина тебе обманює?" Від цієї думки мені знову стало погано.

А раптом я помилилася?

А раптом я права?

Що, якщо, сказавши йому правду, я заберу в нього найдорожче?

Що, якщо я зіпсую життя маленькій дівчинці?

Хотілося б мені самій дізнатися, що мій тато насправді мені не рідний?

Господи! За того способу життя, який вели мої батьки, таке було цілком імовірно.

Ну кому яке діло до моєї сім'ї? Вже краще б це трапилося зі мною, а не з Гадсоном і його чарівною донькою.

Далі в голову мені полізли випадкові думки, і я то намагалася наздогнати їх, то намагалася дихати глибше, щоб трохи заспокоїтися.

Цікаво, я розіб'юся, якщо спробую втекти через вікно?

Ні, пора було брати себе в руки.

Я вибралася з душу, витерлася і зачесалася. Потім одягла домашні штани та футболку і поговорила із собою по душах.