Запрошення

– Гаразд, як–небудь з'їздимо.

Кивнувши, Чарлі відправила в рот повну ложку морозива.

– Тепер твоя черга, тату.

Я зізнався, що ніколи не був у "Морському світі", і передав естафету своїй доньці.

Чарлі занурилася в роздуми.

– Можна це буде секретом тільки для Стелли? Ти вже знаєш усі мої таємниці.

– Ну звісно.

Чарлі нахилилася до Стелли і багатозначно прошепотіла:

– Насправді мене звуть зовсім не Чарлі.

– Та ну? Хочеш сказати, Чарлі – це скорочене ім'я?

Моя донька закивала.

– Мене назвали на честь моїх бабусь. Моє друге ім'я – Шарлотта. Так звали татову маму.

– Розумію. Чарлі – скорочене від Шарлотта. А яке ж у тебе перше ім'я?

– Лейкен, як у маминої мами.

– Лейкен? – насупилася Стелла. – Виходить, тебе звуть Лейкен Шарлотта?

Чарлі кивнула.

– Тату, можна мені ще збитих вершків? Мої вже скінчилися.

– Вони скінчилися, бо ти їх з'їла. Та годі, йди за банкою. Вона в холодильнику.

Чарлі помчала на кухню, а Стелла все продовжувала хмуритися.

– Її звуть Лейкен Шарлотта? Не звичайнісіньке поєднання.

– Мабуть. Мати моєї колишньої дружини померла за кілька місяців до народження Чарлі, і ми вирішили, що назвемо дівчинку на честь двох її бабусь. Але після появи на світ доньки у Лексі почалася післяпологова депресія: вона до того засмучувалася, коли чула ім'я Лейкен, що починала плакати. І ми стали називати дівчинку Шарлоттою, скоротивши це до Чарлі.

– Лейкен Шарлотта, – повторила Стелла.

Виглядала вона стривоженою, якщо не сказати засмученою.

– Скажи, а Лексі – це теж скорочення?

– Ти говориш зараз про мою колишню дружину? – насупився я.

Стелла кивнула.

– Її повне ім'я Александрія, але всі навколо звуть її Лексі. А в чому справа?

Тільки зараз я помітив, як сильно вона зблідла.

– З тобою все гаразд?

– Я... просто в мене розболілася голова.

– Голова? – насупився я. – І давно?

– Ось тільки що.

Чуття підказувало мені, що тут щось не так, але в цей момент повернулася Чарлі, а мені не хотілося з'ясовувати при ній стосунки.

– Дати тобі таблетку?

– Ні–ні. Мабуть... мабуть, я поїду додому.

Вона встала і понесла на кухню чашку з–під морозива. Я пішов слідом.

– Тебе щось засмутило? Ми тебе нічим не засмутили?

– Що ти, – посміхнулася вона через силу. – Просто... мені потрібно прилягти, і все мине.

– Гаразд, – кивнув я після секундного коливання. – Я викличу тобі таксі.

Я дістав телефон, відкрив додаток і ввів туди адресу Стелли. На екрані висвітився час очікування. Я показав телефон Стеллі.

– Машина буде тут за чотири хвилини.

– Чудово. Дякую.

Вона швидко зібралася і обійняла на прощання Чарлі.

– Я зараз повернуся, – сказав я доньці. – Ти поки доїдай морозиво, а я піду проводжу Стеллу.

– Гаразд, татку.

– Ти впевнена, що все гаразд? – запитав я Стеллу, коли ми вийшли на вулицю.

– Усе добре. – Вона старанно уникала мого погляду. – Просто голова болить.

Навпроти, біля тротуару, пригальмувала машина. Я нахилився і поцілував Стеллу.

– Ну все. Не забудь надіслати мені повідомлення, коли доберешся додому.

Вона кивнула:

– На добраніч, Гадсоне.

Стелла сіла в таксі й заговорила з водієм. Я все чекав, коли вона повернеться і помахає мені на прощання, але цього не сталося. Машина від'їхала і незабаром зникла за поворотом.

Щось було не так. І це "щось" не мало жодного стосунку до головного болю.