Запрошення

– Можеш не розповідати. Я мав можливість помилуватися його торсом сьогодні за сніданком.

– Я не це мала на увазі, – розсміялася я. – Але ти маєш рацію: тіло в нього теж приголомшливе.

– Я не повинен говорити тобі, але ти ж знаєш: я не в змозі зберігати секрети...

– Що таке?

– Він заглянув до мене сьогодні перед відходом.

– Навіщо?

– Запитав, чи буду я вдома завтра вранці. Схоже, він збирається щось надіслати тобі з кур'єром.

– А він не сказав, що саме?

– Ні, – похитав головою Фішер, – але ми обмінялися телефонами. Сподіваюся, не наберу випадково його номер після парочки–другої коктейлів. Він у мене записаний поруч із Г'юзом.

– Це той хлопець, з яким ти зустрічаєшся час від часу?

– Ну так. І спілкуємося ми без особливих церемоній. Останнього разу, напідпитку, я написав йому: хочу потрахатися. У відповідь він повідомив мені, де зараз перебуває.

– Що ж, сподіваюся, ти не промахнешся з номером, – розсміялася я. – Але ти навіть не здогадуєшся, що саме збирається надіслати Гадсон?

– Ні. Добре б це була піна.

– Піна?

– Ну так, щоб ви могли заповнити простір між стіною і узголів'ям ліжка. Я чув, як ви перекидалися на ньому цієї ночі.

– Боже! Скажи, що жартуєш.

– Твоє ліжко примикає до стіни, біля якої стоїть мій телевізор. Там ще є полиця з ресивером і дюжиною книжок. Так от, учора ви зіштовхнули на підлогу Стівена Кінга.

Я сховала обличчя в долонях.

– Боже, я не очікувала, що все буде так шумно.

– А якщо серйозно – продовжив Фішер, – то ти сьогодні маєш просто приголомшливий вигляд. Таке відчуття, ніби в тобі щось змінилося, але я ніяк не можу зрозуміти що.

– Мабуть, уся справа в тому, що я перервала свою багатомісячну стриманість. І вперше за довгий час м'язи обличчя в мене повністю розслабилися.

– М–м–м... – Він окинув мене оцінювальним поглядом. – Ні, тут щось інше. Ти здаєшся легшою, ніби скинула якусь тяжкість із душі.

Ніхто не знав мене краще за Фішера. І це вельми показово в плані моїх минулих стосунків: Ейдена не особливо турбувало, що там у мене на душі.

– Ти такий хороший друг, – стиснула я долоньку Фішера. – Не хотіла говорити спочатку, але... загалом, я зателефонувала сьогодні мамі.

– Правда? З чого раптом?

– Я багато думала про прощення... і про те, що пора вже забути минуле. А ще я хотіла приготувати Гадсону страву, яку завжди робила мама. Ось я і вирішила, що це буде непоганою відправною точкою.

– Думаю, вона була рада почути тебе.

– Тут ти маєш рацію. Але ми розмовляли всього хвилин п'ять. Я просто запитала рецепт і поцікавилася, чи все в них гаразд. Коли ми прощалися, мама запитала, чи подзвоню я ще в найближчому майбутньому, і я сказала, що постараюся.

– Ось і добре, – посміхнувся Фішер. – Ти все зробила правильно, Стелла Белла.

Купивши все, що потрібно, ми з Фішером повернулися до метро. На прощання він обійняв мене.

– Я дуже радий за тебе. Мені здається, вас з Гаднісом чекає блискуче майбутнє. Ви дуже підходите один одному.

У відповідь я, щоб не наврочити, просто подякувала йому. Але в глибині душі я теж вірила в це блискуче майбутнє.

Але хто ж знав, що блискучим його зробить вибух жахливої сили?