Запрошення

– Як щодо того, щоб почати завтра о дев'ятій ранку? – запитав Фенікс. – Стиліст і візажист будуть у тебе о восьмій. З гардеробом усе гаразд?

Замість мене відповів Гадсон:

– Олівія написала, що останні коробки доставили щойно.

– Чудово, – вигукнув Фенікс. – Думаю, ми впораємося до дванадцятої, тож зможете прогулятися й насолодитися каліфорнійським сонцем.

– О, чудово, – посміхнулася я. – Уперше тут, тому із задоволенням огляну місто.

– А я – хлопець, який народився і виріс у Лос–Анджелесі. Якщо готові, після сесії можу показати околиці.

Я покосилася на Гадсона. Можу заприсягтися, що він був розлючений, але від висловлювань утримався.

– Насправді... – я чемно посміхнулася Феніксу, – я вже дещо запланувала на цей час. Але за запрошення велике спасибі.

Усі втрьох ми вирушили в хол, і там Гадсон спокійно й професійно попрощався з нашим компаньйоном.

– Мені треба забрати з ресепшена коробки, які для тебе надіслала Олівія, – промовив Гадсон, коли Фенікс пішов.

– О, звісно, – кивнула я.

Не могла визначити, злився він на мене чи просто залишався в поганому настрої. Запитуючи портьє про доставку, Гадсон, як і раніше, тримався суворо і неприступно.

Дівчина натиснула кілька клавіш і подивилася на екран.

– Схоже, речі доставили у ваш номер 238.

– Чудово. Дякую.

Оскільки мені потрібно було приміряти одяг, я попросила:

– Не заперечуєш, якщо я заберу речі з твого номера просто зараз? Хочу підготуватися сьогодні, щоб не втрачати часу вранці.

– Зрозуміло.

Увесь шлях до номера Гадсон зберігав мовчання. Відчинив двері і притримав їх, щоб дати увійти. Але коли двері зачинилися, тиша стала такою оглушливою, що я більше не змогла її виносити.

– Ти... злишся на мене?

Погляд Гадсона заметушився по моєму обличчю.

– Ні.

– Добре... Ти втомився? День видався непростий... поїздка і таке інше.

– Я не втомився. – Гадсон заперечно потряс головою.

Я кивнула, маючи намір залишити його самого. Але, похитнувшись із півхвилини, не змогла стриматися.

– Коли я сказала, що ніколи не бувала в Лос–Анджелесі й хотіла б подивитися місто, то зовсім не натякала, щоб Фенікс показав мені його.

Я похитала головою і продовжила:

– Навіть не знаю, чи запрошував він мене на побачення, – але що б він не пропонував, я зовсім не хотіла цього.

Гадсон впився в мене поглядом.

– О, він запрошував тебе на побачення. Навіть не сумнівайся.

– Але я...

Гадсон перебив мене:

– Ти була бездоганно ввічлива і професійна. Не зробила жодної помилки.

Я похитала головою:

– То чому ж ти подумав, що я натякала?

Кілька секунд Гадсон дивився собі під ноги. Ці кілька секунд здалися мені годинами.

Нарешті його очі зустрілися з моїми.

– Просто я ревнивий дурень. Не хотів зганяти це на тобі. Вибач.

Ох... треба ж... Не думала, що він настільки чесний.

– Дякую, – сумно посміхнувшись, відповіла я. – Взагалі–то, якби ролі помінялися і фотографом виявилася вродлива екс–модель, яка зголосилася показати тобі околиці, я б теж заревнувала.

Гадсон зазирнув мені просто в очі.

– Ти ж знаєш, ми ніколи не ревнуємо до того, кого не хочемо.

– Бажання ніколи не стояло для мене на чолі кута. Просто... багато чого може піти не так.

– Або... багато що може піти так.

Гадсон оглянув номер.

– Щось не бачу тут коробок. Дай–но подивлюся в кімнаті. У тебе є список того, що ми мали отримати?

– Ага, – зітхнула я. – Зараз гляну в телефоні.

Я сіла на диван і витягла телефон із сумочки. Прокручуючи стрічку, помітила, як щось висовується з подушок у кутку дивана. Схоже на книжку. Без задньої думки витягла її й поклала на край столу, щоб не загубилася. Але, кинувши погляд на обкладинку, була вражена.

"Ті, що співають у терновнику".

Ми кілька днів тому розмовляли про цей роман. І Гадсон сказав, що не читав його. Я знову взяла книжку і почала гортати сторінки. Приблизно на другій половині роману я натрапила на закладку у вигляді Гадсонівської візитної картки.

– Вони доставили дві коробки.

Гадсон завмер. Наші очі зустрілися, але він не вимовив ні слова.

– Це твоє?

Він опустив коробки поруч, на кавовий столик.

– Днями ти згадала, що любиш цю річ. У поїздках я зазвичай багато читаю.

Серце заколотилося в грудях так шалено, що я мало не задихнулася.

– Ти зовсім як Марко, який читав улюблені книжки Амалії.

Гадсон трохи помовчав, а потім постукав по коробках.

– Скільки ще залишилося доставити?

– Ем...

Я відкрила пошту і стала дивитися лист Олівії з підтвердженням доставки.

– Думаю, ці останні. Реквізит доставлять завтра вранці місцеві компанії.

Він кивнув.

– Донесу їх до твого номера.

Я негативно потрясла головою:

– Усе гаразд. Тут всього–на–всього пара одежинок. Впораюся сама.

Гадсон засунув руки в кишені й уставився в підлогу. Така сором'язливість була йому зовсім не властива.

У голові вирувало стільки емоцій, а я стояла стовпом, не в силах вимовити жодного слова, хоча розмова про книжку ще не закінчилася. Зрештою мовчати стало вже ніяково, і я, зрозумівши, що час іти, взяла коробки.

– Ще раз дякую за обід. Побачимося вранці?

– Зайду за тобою в номер, коли вони з'являться.

– Добре. Дякую.

Він відчинив двері, і наші погляди знову зустрілися.

– На добраніч, Гадсоне.

Я спустилася вниз, до свого номера, але чомусь не могла змусити себе зайти. Тримаючи в руках обидві коробки, витріщалася в зачинені двері.

Якого біса я тут роблю?

Останніми днями я читала щоденник, усією душею вболіваючи за чоловіка, який домагався коханої жінки, роблячи безліч чарівних вчинків. А зараз у моєму особистому житті з'явився чоловік, який прислухався до мене, який пробачив мене за зрив весілля його сестри, за те, що одного разу я поставила йому фінгал під оком. Я не один раз обзивала його придурком, а він у відповідь допоміг мені організувати бізнес і весь час перебував поруч. Крім того, він був приголомшливим батьком, що багато що говорить про чоловіка. Не рахуючи того, що мене до смішного тягнуло до Гадсона.

То чому б і не ризикнути?

Я говорила собі, що не потрібно змішувати бізнес і задоволення через ту невдачу з Ейденом. Але мій проєкт уже перевершив усі очікування, але ж ми ще не запустили сайт для основної публіки. Тож справа не в цьому. Я згадала нашу з Гадсоном нещодавню розмову.