Запрошення

– Ніколи ще не зустрічав парфумера.

– І яке враження? – Усміхнулася я.

У Гадсона вирвався смішок.

– А де саме вчать на парфумера?

– Загалом у мене диплом хіміка. Але тут, скільки не вчися, все одно не зможеш стати гарним парфумером, якщо в тебе немає гіперосмії.

– А це…

– Підвищена чутливість до запахів.

Багатьом людям здається, що у них добрий нюх, але вони не йдуть у жодне порівняння з тими, у кого розвинена гіперосмія. Слова тут марні – найкраще демонструвати практично. А мені хотілося довідатися, яким одеколоном користується цей хлопець. Нахиляючись до нього, я глибше вдихнула.

– Мило Dove, – сказала я, видихнувши.

Не можу сказати, що моє зауваження вразило Гадсона.

– Правильно, але зараз багато хто користується цим милом.

– Дай мені закінчити, – посміхнулася я. – Dove Cool Moisture. У складі його є огірок та зелений чай, його теж використовують при виготовленні джину. А ще ти користуєшся шампунем L'Oreal Elvive, тим самим, що і я. Я виразно відчуваю запах екстракту гарденії, троянди та нотку кокосової олії. Дезодорант у тебе Irish Spring. Щодо одеколону, то ти ним, на мою думку, не користуєшся.

– Вражає, – кивнув Гадсон. – Минулого вечора ми провели в готелі, і я забув запакувати свій одеколон.

– Який саме?

– Цього я тобі не скажу. Хочу, щоб ти сама відгадала на нашому другому побаченні.

– Друге побачення? Я якось не зрозуміла, що ми матимемо ще й перше.

Гадсон з усмішкою простяг мені руку.

– Вечір ще в самому розпалі, Евелін. Потанцюємо?

Я відчувала, що це не вдала ідея. Передбачалося, що ми з Фішером триматимемося разом і зведемо до мінімуму контакти з іншими гостями. З іншого боку, Фішер швидко випарувався і мій новий знайомий мав якусь немислиму привабливість. Не встигла я зважити всі за і проти, а рука моя вже лежала в його руці. Обійнявши за талію, Гадсон повів мене в танці. Танцював він, треба визнати, чудово.

– Що ж, Евелін з дивовижним нюхом, я ніколи не зустрічав тебе раніше. Ти із запрошених чи прийшла з кимось із гостей? – Він окинув поглядом зал. – Чи не доведеться мені бігти за електрошокером Джека, щоб відвадити ревнивого бойфренда?

Я засміялася.

– Я й справді прийшла не одна, але це лише мій друг.

– Бідолаха…

Я посміхнулась. Гадсон переборщував з компліментами, але я особливо не заперечувала.

– Фішер більше зацікавлений у хлопці, який розносить шампанське, ніж у мені.

Гадсон привернув мене до себе трохи ближче.

– Тепер твій друг подобається мені набагато більше, ніж тридцять секунд тому.

Він на мить нахилився до моєї шиї.

– Чудовий аромат. Ці духи ти теж зробила сама?

Я кивнула.

– Але ж вони не на продаж. Я хочу користуватися ароматом, яким мене пам'ятатимуть.

– Ну, для цього тобі зовсім не потрібні духи.

Гадсон кружляв мене з такою витонченістю, що мені подумалося, чи не брав він уроки танців. Більшість чоловіків його віку вважають, що повільний танець – це меланхолійне похитування на місці.

– Ти добре танцюєш, – зауважила я.

– Моя мати була професійною танцівницею. Ось я і встиг дещо нахопитися.

– А тобі не хотілося піти її стопами?

– Ось уже ні. Все дитинство я спостерігав, як вона страждає від бурситів, стресових переломів, порваних зв'язок. Знаєш, це зовсім не така вже гламурна професія, яку її намагаються зображати у різних танцювальних шоу. Щоб серйозно цим займатися, треба бути закоханим у свою справу.

– На мою думку, це вірно для будь–якої професії.

– Твоя правда.

Пісня закінчилася, і конферансьє попросив усіх розсістись місцями.

– Де ти сидиш? – поцікавився Гадсон.

– Десь там, – кивнула я на нашу половину зали. – Стіл номер шістнадцять.

– Ходімо, проведу тебе.

До столика ми підійшли одночасно з Фішером, який запитливо глянув на мене.

– Ем–м… це мій друг Фішер. Фішер, це Гадсон.

Гадсон простяг йому руку:

– Радий знайомству.

Фішер, який, здавалося, втратив мову, мовчки потиснув її.

– Мені час повернутися до свого столика, – звернувся до мене Гадсон. – Потанцюєш зі мною після вечері?

– Із задоволенням, – усміхнулася я.

Гадсон подався геть, але відразу повернувся назад.

– На випадок, якщо ти вирішиш пограти в Попелюшку і зникнути без сліду, я хочу знати твоє повне ім'я, Евелін.

– Уайтлі.

– Уайтлі?

Господи, невже він знайомий з Евелін?

Погляд його ковзнув на моє обличчя.

– Гарне ім'я. Що ж, побачимось пізніше.

– Е–е–е… гаразд.

Варто було Гадсону відійти трохи далі, як Фішер відразу нахилився до мене.

– Передбачалося, взагалі–то, що мене звати Максиміліан.

– Господи, Фішере, йдемо звідси, і швидше.

– Кинь, – знизав він плечима. – Ну, що за поспіх? Ми так і так вигадали Максиміліана. Звідки їм знати, кого приведе із собою Евелін? Мені, щоправда, більше до душі роль грошового мішка.

– Справа не в цьому.

– А в чому ж?

– Мені здається, він знає…