Запрошення

Глава 21

Розділ 19

Стелла

Гадсон не з'являвся в офісі протягом наступних двох днів.

Олівія сказала, що сестра його колишньої дружини після багатогодинних пологів народила малюка, і я вирішила, що відсутність Гадсона якось пов'язана з цією подією. Сьогодні вранці я поцікавилася в його помічниці, чи не можна мені буде обговорити з ним умови чергового замовлення. Але та сказала, що Гадсон весь день проведе у фірмі, в яку вони інвестували.

Довелося зізнатися собі, що я дуже сумую. Я з надією чекала на нашу зустріч, і не тільки тому, що Гадсон – гарний бізнес–партнер і цікавий співрозмовник. З огляду на все це, я дійшла висновку, що невелика розлука піде нам тільки на користь, допоможе мені взяти під контроль мої почуття до цієї людини. Як–не–як у наших стосунках нічого не змінилося: ми так само залишалися діловими партнерами.

– Привіт! У мене гарні новини, – сказала Олівія, заглянувши до мене в офіс. – Мені вдалося домовитися з Феніксом Метсом, щоб він зробив знімки для нашої маркетингової компанії.

– Чудово! – вигукнула я, але тут же розсміялася. – Вибач, але я й гадки не маю, хто такий Фенікс Метс.

– Це фотограф, який знімає знаменитостей, – усміхнулася Олівія. – Пам'ятаєш фотографію вагітної Анни Міллз на обкладинці Vogue?

– А–а, так. Чудовий знімок.

– Ти в нього вийдеш ще кращою.

– Я?

– Саме так. Коли я побачила, як класно ти виступала в ефірі телемагазину, то вирішила поміняти дещо в нашій рекламі.

Вона відкрила папку і поклала на стіл кілька малюнків.

– Я попросила Дарбі оформити це. Не думаю, що нам варто звертатися для зйомок до професійної моделі.

Я глянула на малюнки. Це були прості начерки, але зображена на них особа дуже сильно нагадувала ту, яку я бачила сьогодні в дзеркалі.

– Ти хочеш, щоб я знялася для реклами?

Олівія кивнула.

– Ти – обличчя "Персонального аромату". Саме через тебе люди сприйматимуть твою продукцію.

– Але я ж не фотогенічна! І ніколи не брала участі в професійній зйомці.

– На телебачення ти теж потрапила вперше, – знизала плечима Олівія, – і дивись, як здорово все обернулося.

– Навіть не знаю...

– Це компанія краси і науки. Ну і хто ж, крім тебе, покаже товар обличчям?

Я знову поглянула на малюнки. У зображеної на них жінки були великі окуляри, а волосся забране у великий пучок. Вона сиділа за столом, на якому виднілися колби та інше лабораторне обладнання. А з–за столу виступала тільки її ніжка, на якій красувалася туфелька з червоною підошвою. Сама б я нізащо не пройшла повз таку рекламу. Але що взяти з ученої зануди?

– Давай так, – сказала Олівія. – Ми знімемо те, що збиралися з самого початку, а потім ще й це. – Вона кивнула на малюнки. – Але я ні крапельки не сумніваюся, що в нас вийде просто бомба.

Зрозуміло, я не могла відмовити Олівії, яка стільки зробила для успіху "Персонального аромату".

– Гаразд, – зітхнула я, – давай спробуємо.

– Чудово! – заплескала вона в долоні. – Зйомка відбудеться післязавтра, у п'ятницю вранці.

– Тоді скажи, що від мене вимагається. Мені брати з собою якийсь одяг?

На жінці з малюнка були біла блузка і чорна спідниця–олівець.

– Біла блузка в мене точно знайдеться. Як, утім, і темна спідниця.

– Нічого не потрібно, – похитала головою Олівія. – Я вже все замовила. Одяг для зйомки, прилади для створення лабораторної атмосфери, навіть взуття. Щоправда, я не знала точного розміру, тож замовила кілька пар.

– Чудово, – розсміялася я.

– Усе, що від тебе вимагається, – це з'явитися на зйомку.

– Ну, з цим я як–небудь впораюся.

Олівія встала.

– Піду розпоряджуся, щоб нам замовили квитки. Якщо не заперечуєш, назад ми полетимо в неділю – на випадок, якщо зйомка розтягнеться ще й на суботу.

– Полетимо? – насупилася я. – А де це все намічається?

– Хіба я згадала? Наш фотограф живе в Лос–Анджелесі.

– Що ж, чудово. Я жодного разу не була в Каліфорнії.

– Ось побачиш, тобі там сподобається! Якщо залишиться час, поводжу тебе містом.

– Буду тобі дуже вдячна.

* * *

Наступного ранку я піднялася ні світ ні зоря. Напередодні я випила перед сном мелатонін, щоб як слід відіспатися перед польотом. Не вистачало ще заявитися на зйомку з мішками під очима.

Виліт був призначений на 9.30, але в аеропорт ми мали вирушити о 6.30. О 6.15, коли я допивала другу чашку кави, спостерігаючи з вікна за сходом сонця, навпроти мого будинку пригальмував чорний лімузин. Оскільки з паркувальними місцями у нас завжди було погано, я швиденько сполоснула чашку, схопила дорожню сумку і вискочила в коридор. Уже натиснувши на кнопку ліфта, я згадала, що залишила в кімнаті сумку з ноутбуком, і одразу ж кинулася по нього.

Повторно замикаючи двері у квартиру, я почула, як ліфт дзвіночком сповістив про своє прибуття. Щоб не запізнитися, я стрімголов кинулася до дверей, що відчинялися. Волочачи за собою важку сумку, я рвонулася всередину... і з розмаху врізалася в когось, хто зробив крок мені назустріч.

– Чорт! – Я впустила сумку, і та впала на підлогу.

– Вибачте заради бога! Я вас не вдарила... – Я підняла голову. – Гадсон?

– Щастя ще, що обійшлося без удару по носі.

– Що ти тут робиш?

– Відомо що, – знизав він плечима. – Заїхав за тобою по дорозі в аеропорт.

– А де ж Олівія? – зі здивуванням запитала я.

– Ах так, я обіцяв їй, що подзвоню тобі, і забув. Я лечу замість неї.

– Чому?

– Тому що в неї змінилися плани. Тебе це не влаштовує?

Не те щоб мене це не влаштовувало... Просто я знала, що нелегко буде провести кілька днів пліч–о–пліч із чоловіком, побачивши якого, серце в мене починало битися, як божевільне. Утім, я професіонал і можу впоратися із собою.

Випрямившись, я глянула йому в очі.

– Ні–ні, все в порядку.

У відповідь Гадсон підхопив мою сумку на коліщатках і кивнув у бік ліфта:

– Після вас.

Я слухняно ступила всередину. У голові в мене роїлося купа думок, але одне питання цікавило мене найбільше. У нашому будинку не було консьєржа, і, щоб потрапити всередину, треба було зателефонувати в домофон.

– Як ти потрапив у під'їзд?

– Фішер. Він саме вирушав на пробіжку.