Запрошення

Фішер: Крихітко, чоловіки завжди до цього налаштовані. Не соромся і скажи, що в тебе на думці.

Я з посмішкою похитала головою.

Стелла: Дякую за пораду.

У цей момент до столика підійшов Гадсон, і я відклала телефон убік.

– Як там справи у Марко? – поцікавився Гадсон, сідаючи навпроти мене.

– Марко?

– Ну так, у того закоханого хлопчини.

– А–а–а, – розсміялася я. – Він читає "Ті, що співають у терні". Марко запитав у Амалії, які книжки подобаються їй найбільше, і тепер щотижня повертає одну і бере іншу. Після цього він заводить із нею розмову про прочитане. Тим самим він намагається показати, як багато в них спільного. Це так романтично!

– "Ті, що співають у терновнику"? Звучить знайомо, але не думаю, що коли–небудь читав це.

– Обов'язково прочитай! Якщо вже на те пішло, це один із моїх улюблених романів.

– І що Амалія... чи як її там... купилася на його виверт?

– Амалія... Думаю, так. Марко тепер приходить до бібліотеки перед закриттям, і Амелія дозволяє йому проводити себе до дому.

Гадсон похитав головою:

– Треба ж, скільки зусиль. У них що – ще не було Тіндера?

– Звичайно, у Тіндері простіше, – розсміялася я. – Горнув ліворуч, не сподобалося – гортав праворуч. Але й знайомства там, як правило, короткострокові.

– А як щодо іншого його плану? Пам'ятається, він хотів привести молоденьку дівчинку, щоб пробудити в Амалії ревнощі.

– На щастя, він вирішив відмовитися від цієї витівки і діяти більш виважено.

У цей момент програв чийсь телефон. Я перевернула свій, але дзвонили не мені.

– Гадсон, це тобі?

– Чорт. – Він порився в кишені. – Я й не почув.

Варто було йому поглянути на екран, як обличчя в нього перекосилося. Він кинув погляд на годинник.

– Моя колишня. Я відповім. Вона ніколи не дзвонить так пізно.

– Звісно, які можуть бути запитання.

Він підніс телефон до вуха.

– У чому справа?

Із слухавки до мене донісся жіночий голос, але слів розібрати я не могла.

– А де Марк? – запитав нарешті Гадсон.

Пауза.

– Чорт... ну гаразд, постараюся приїхати швидше.

Відключившись, він помахав офіціантці.

– Вибач, але мені треба йти.

– Із Чарлі все гаразд?

– Так. Просто в сестри Лексі почалися перейми, а її чоловік полетів у справах до Каліфорнії. Лексі збирається везти її в лікарню. Мені треба теж під'їхати туди, щоб забрати Чарлі.

– Так, сюрприз так сюрприз. Думаю, Чарлі не терпиться побачити малюка Брателло.

– Напевно вона стане просити, щоб ми залишилися в лікарні на всю ніч, – розсміявся Гадсон.

До столика підійшла офіціантка, і він вручив їй свою кредитну картку.

– Зачекай, – я вийняла з сумки гаманець, – дай я розплачуся.

Він мовчки похитав головою і махнув офіціантці.

– Ти вже платив за нашу вечерю, – запротестувала я, – тепер моя черга.

– Ось що я тобі скажу: заплатиш, коли запросиш мене на побачення.

– А якщо цього не станеться? Так буде нечесно.

– Що ж, ось тобі ще один привід поквапитися із запрошенням... хоч і не головний.

– Що ти маєш на увазі?

Офіціантка принесла картку і рахунок на підпис. Гадсон розписався, не забувши про щедрі чайові.

– Ну що, – кинув він ручку на стіл, – ти готова?

– Так, але для початку мені хотілося б дізнатися, що це таке, заради чого я повинна запросити тебе на побачення.

Гадсон простягнув мені руку, допомагаючи встати, але, коли я піднялася, він не відпустив мене, а ривком притягнув до себе.

– А ось це я волів би продемонструвати... без зайвих слів. Не прогав свій шанс, Стелло.