Запрошення

– Так і є, – кивнув Мейсон. – Вона добряче захандрила після смерті батька, – додав він, понизивши голос. – Єдине, що хоч трохи підбадьорило її, так це підготовка до весілля. Зізнатися, я турбувався щодо того, що буде потім. Але потім трапилася ти, і я знову знайшов свою колишню Лів. Тож не ти маєш вибачатися переді мною, а я маю від душі подякувати тобі за раптову появу в нашому житті.

Ну і ну.

– Навіть не знаю, що сказати... Ні, знаю: ви двоє створені одне для одного. Давно вже я не зустрічала такої чудової пари.

Мейсон у відповідь усміхнувся і кинув погляд у бік кухні.

– Знову вона риється в сумочці в пошуках чайових. Найцікавіше, що в неї ніколи не буває готівки, тож секунд за десять вона покличе мене, щоб поритися в моєму гаманці... Ну то що будеш пити? Пиво, вино, коктейль?

– Стаканчик вина. Якщо можна, червоного.

– Як скажеш.

– Мейсоне? – прокричала з кухні Олівія.

Той, посміхаючись, витягнув гаманець.

– Зараз я вручу хлопцеві чайові, після чого повернуся з твоїм вином. А ти поки розташовуйся зручніше.

Я могла б годинами стояти біля вікна, розглядаючи панораму міста, що розкинулося внизу. Але тут увагу мою привернула камінна полиця, на якій стояло з півдюжини фотографій у рамках.

У центрі я побачила знімок, зроблений у день весілля. Олівія стояла, зігнувшись від сміху. Поруч із нею височів величезний весільний торт, шматком якого вона щойно прикрасила чоловікові обличчя. Мейсон, широко посміхаючись, намагався злизати це солодке місиво. Зізнатися, мене потішило, що вони вибрали на пам'ять саме цей знімок, тому що молоді виглядали на ньому по–справжньому щасливими.

По один бік від весільного знімка розташувалася фотографія літньої пари. Вони стояли під дощем у жовтих плащах, і посмішки на їхніх обличчях променилися сонячним світлом. Напевно, це були батьки, оскільки чоловік на знімку як дві краплі води був схожий на Гадсона.

На інших фотографіях були здебільшого Олівія і Мейсон в оточенні друзів, але мій погляд зачепився за останній знімок у ряду. Я взяла його, щоб краще розгледіти двох дітлахів: Олівію і Гадсона. Хлопчику на знімку було років дев'ять чи десять. Він якраз нахилився над тортом, щоб задути свічки в день свого народження. Олівія сиділа ліворуч від нього, і хлопчик однією рукою прикривав їй рот.

– Дещо так і не змінюється з роками, – пролунав у мене за спиною звучний голос.

Гадсон.

– Ну й налякав же ти мене! Хіба ти ще не засвоїв на гіркому досвіді, що не можна ось так підкрадатися до людей? Я не чула, як ти увійшов.

– Я піднявся разом із рознощиком їжі. Тобі, до речі, пощастило, що вона замовила готове, а не стала вдавати з себе кулінара.

– Не вірю, що Олівія погано готує.

– Справа твоя, – знизав він плечима і кивнув на фотографію в мене в руці. – Чесно кажучи, я і зараз готовий робити це хоча б раз на тиждень.

– Навіщо ти закриваєш їй рота?

– Бачиш, у дитинстві вона вважала, що будь–який святковий торт – це для неї, і поспішала задути свічки. Батьки завжди розчулювалися її звичкою і дозволяли їй так чинити. Але того року я загадав особливе бажання, і мені дуже хотілося, щоб воно здійснилося.

– Що ж це було за бажання? – усміхнулася я.

– Я хотів, щоб мені купили вівчарку.

– І тобі її купили?

– Ні, – похитав він головою.

– Що ж, фотографія зате вийшла чудова.

– Мама завжди тримала її в себе на столику. Вона стверджувала, що знімок якнайкраще відображає мої стосунки з сестрою, і в чомусь вона мала рацію.

У вітальню з кухні увійшов Мейсон. Мені він вручив склянку вина, а Гадсону – пиво, після чого підняв у тості власну пляшку.

– Ну що, удачі вам двом.

Гадсон чокнувся з ним пивом, а я вином.

– Дякую.

Невдовзі до нас приєдналися інші гості, і нам із Гадсоном не довелося більше говорити наодинці. Серед запрошених було кілька людей з маркетингового відділу. Я знала, що вони теж працювали над нашим проєктом, і поспішила подякувати їм за все, що вони для нас зробили.

Кілька разів я зустрічалася поглядом із Гадсоном. У такі моменти на губах його миготіло щось на кшталт посмішки, але ні він, ні я не намагалися більше заговорити одне з одним. За кілька хвилин до третьої Олівія ввімкнула телевізор, що висів над каміном, і постукала пультом по склянці.

– Ну ось, зараз почнеться! Хто хоче налити собі ще стаканчик перед тим, як ми розсядемося?

Я сильно нервувала, а тому вирішила скористатися пропозицією Олівії і вирушила на кухню. Мейсон, побачивши мене, взяв пляшку з вином.

– Схоже, ти почуваєшся приблизно як я, коли священик сказав: "Обміняйтеся обручками".

Я судорожно стиснула і розтиснула долоні.

– А кінчики пальців у тебе німіли від хвилювання?

Мейсон налив мою склянку по вінця і вручив її мені зі співчутливою посмішкою.

– Та я весь заціпенів. Тільки руки тряслися від хвилювання.

– Сподіваюся, що я зможу наслідувати твій приклад і зобразити холоднокровність, тому що виглядав ти незворушним як скеля.

Хтось узяв мене під лікоть.

– Ходімо, – сказала Олівія, – я хочу сісти поруч із тобою.

За два ковтки допивши вино, я сіла на дивані. Тієї ж самої миті зазвучала музика, що сповіщала про початок шоу, і на екрані з'явилася Робін. Широко посміхаючись, вона помахала публіці. Я теж не змогла стримати посмішки. Річ у тім, що, коли знімали шоу, у залі сиділи тільки Гадсон і його друг Джек, а зараз камера показала натовп народу, який енергійно плескав.

Олівія міцно стиснула мою руку.

– Ну ось, почалося!

Вона додала гучності, і шум у кімнаті потроху затих. Представившись, Робін підійшла до стійки, на якій нагромаджувалися коробочки і зразки з логотипом "Персонального аромату". Мене знову охопило хвилювання, і я глибше вдихнула, намагаючись заспокоїтися.

Протягом наступних п'яти хвилин Робін натхненно оповідала про товар, раз у раз піднімаючи коробочки і розмахуючи наманікюреними ручками. Я вже знала: це робиться для того, щоб глядачі дивилися не на ведучу, а на пропонований товар. Коли Робін почала представляти свою співведучу, тобто мене, я затамувала подих.

До чого ж дивно було бачити себе на екрані телевізора, та ще й поруч із такою знаменитістю, як Робін Квінн! Коли ми записували шоу, мені довелося з десяток разів виходити на сцену, поки все не виходило так, як треба. І ось тепер, у себе на очах, я привітно посміхнулася в камеру і привітно помахала уявній публіці.

Ну і ну! На екрані я мала вигляд справжньої кубушки.