Запрошення

Глава 19

Розділ 17

Стелла

Залишок тижня пролетів непомітно. Ми з Олівією намагалися впорядкувати маркетинговий процес, тоді як Гадсон зосередився на фінансовому боці питання. До ранку суботи нам встигли доставити лише частину замовлених вантажів, а вже о третій годині мала вийти в ефір програма, давши старт потоку замовлень. Принаймні, я сподівалася, що так воно і станеться. Ми працювали день і ніч, але я знала, що зможу зітхнути з полегшенням лише після того, як на складі опиняться всі матеріали, необхідні для створення парфумерії.

Мало того: я почала турбуватися, що телеглядачі просто відмахнуться від ідеї "Персонального аромату". Я знала, що з початком шоу на екрані загориться таймер зі зворотним відліком, тож усі бачитимуть, скільки коробок продано і скільки залишилося. І ось ніч за ніччю я почала прокидатися від кошмару, в якому бачила, що з партії в 50 тисяч ми зуміли продати всього лише три штуки. Найбільше мені хотілося залишитися вдома і подивитися це шоу наодинці, щоб ніхто не бачив моїх переживань. Але Олівія запросила нас усіх до себе. І після тієї підтримки, яку вона надала мені, просто немислимо було відмовитися.

Ось я і їхала до неї з коробкою домашніх кексів, щоб подивитися шоу в компанії інших співробітників нашого офісу.

Я, звісно, знала, що сім'я Ротшильдів не з бідних, якщо вже вони позичали коштами бізнесменів–початківців. І все ж у мене перехопило подих, коли ми під'їхали до будинку Олівії на Маррей–стріт. Ух ти! Вона мешкала в одному з новеньких хмарочосів – витонченій вежі зі скла, що плавно розширювалася догори. Такий дизайн можна було зустріти в "Архітектурному огляді" або в якомусь іншому модному журналі. Вибравшись із таксі й окинувши поглядом цей величний витвір, я раптом пошкодувала, що сама спекла кекси, а не купила що–небудь більш вишукане в одній із модних кондитерських. І Фішеру, як на зло, довелося виїхати з міста у справах – з ним би я почувалася тут не так самотньо.

Зітхнувши, я постаралася підбадьоритися і не почуватися невдахою тільки тому, що не могла дозволити собі навіть декоративні пальми, що прикрашали головний вхід. Квартира Олівії була на 53–му поверсі, але для початку мені довелося повідомити охоронцям, до кого я прийшла. Мені вручили спеціальну картку, яку слід було вставити в панель на стіні ліфта. Щойно я зробила це, запалилася кнопка з номером "53". Ліфт поспішив угору. З кожним поверхом мої нерви давалися взнаки дедалі більше й більше. Я розраховувала трохи віддихатися в коридорі, але двері ліфта відчинилися просто у квартирі Олівії.

Та радісно стиснула мене в обіймах.

– Ура! Чекаю не дочекаюся, коли настане час передачі! Ти, до речі, перша.

– Ти молодець. А в мене таке відчуття, ніби мене ось–ось знудить.

Олівія розсміялася, ніби почувши кумедний жарт, але мені й справді було не до сміху. Насамперед ми пройшли на кухню, обставлену за останнім словом техніки. Навіть зовнішній вигляд будівлі не підготував мене до такої пишноти. Але якою б розкішною не була кухня, вона не йшла ні в яке порівняння з вітальнею, що примикала до неї.

– Ух ти, ось це видок! – вигукнула я. – Просто неймовірно.

З величезних, від підлоги до стелі, вікон відкривався дивовижний вид на місто.

Олівія зневажливо махнула рукою.

– Та нісенітниця все це. А ось кексики твої мають чудовий вигляд. Не заперечуєш, якщо я відкушу шматочок?

– Звісно, ні, – розсміялася я. – Бери сміливіше. Між іншим, у них немає ні грама цукру. Я знайшла рецепт на сайті для діабетиків. Я з'їла один вранці, коли пекла їх, і можу сказати, що вийшло дуже навіть непогано.

– Та ти просто ангел!

Олівія відкрила пластиковий контейнер і вибрала ванільний кекс із шоколадною крихтою. Прибираючи паперову обгортку, вона кивнула в бік вікон, від яких я не в силах була відвести погляду.

– Колись я думала, що це межа моїх мрій. Але рік тому Гадсон купив собі в Брукліні невеликий особняк. На відміну від моєї квартири, він не може похизуватися гарними краєвидами, але зате там є маленький дворик, та й сам будинок зроблений не під копірку, як усі ці новобудови. А тут... – Олівія похитала головою і злизнула з кексу шоколадну крихту. – У мене часом виникає відчуття, що я живу в розкішному готелі. Чарлі живе в батька всього кілька днів на тиждень і вже змогла знайти собі друзів. Я прожила тут два роки і не знаю нікого з сусідів. Таке відчуття, ніби я потрапила у вежу зі слонової кістки. – Вона розсміялася. – Тільки Гадсону не кажи, що я тобі це сказала...

Над головою в нас продзвенів дзвінок. Олівія підійшла до системи внутрішнього зв'язку і натиснула кнопку.

– У мене тут доставка від "Кіпріані", – пролунав чоловічий голос.

– Чудово. Відправ їх, будь ласка, нагору, Дейве.

Щойно вона закінчила розмову, як на порозі вітальні з'явився чоловік. Я одразу впізнала його, хоча нам ще не доводилося спілкуватися. Поглинена думками про те, який вигляд матиму на екрані телевізора, я геть забула, що чоловік Олівії в суботу напевно буде вдома. Я вже стільки разів вибачалася перед Олівією, що не відчувала більше збентеження при зустрічі з нею. А ось з її чоловіком мені належало говорити вперше. Залишалося сподіватися, що він не тримає на мене зла за той випадок із весіллям.

Олівія поспішила познайомити нас.

– Мейсоне, це Стелла – наша почесна гостя. Стелло, це мій чоловік. Мейсе, там їжу привезли. Налий Стеллі що–небудь випити, а я піду зустріну кур'єра.

Мейсон простягнув мені руку:

– Приємно познайомитися.

– Привіт. – Я знову відчула себе ніяково. – Слухай, мені дуже шкода, що я без дозволу заявилася до вас на весілля. Я вже вибачилася перед твоєю дружиною, але якось не додумалася надіслати і тобі записку.

Мейсон похитав головою:

– У цьому немає жодної необхідності. Усе вийшло дуже кумедно. Особливо мене повеселила твоя історія. До того ж Лів говорить про тебе без угаву, тож усе склалося якнайкраще. Вона справді вкладає всю душу у вашу справу.

Я з полегшенням зітхнула.

– Так і є. Мені просто казково пощастило. Відверто кажучи, я побоювалася ділити свій бізнес з іншими інвесторами. Але Олівія надає мені не просто фінансову підтримку: в її особі я отримала повноцінного партнера.