Запрошення

– Моє дитинство пройшло у двоповерховому будинку у Вестчестері, дві кімнати внизу та три нагорі. На другому поверсі життя нічим не відрізнялося від звичайного. У мене була своя спальня, у сестри – своя, а третю займали наші батьки. Якщо добре подумати, ніхто від нас не приховувався. Але про те, що у батьків особливі стосунки, я зрозуміла, коли мені виповнилося років вісім чи дев'ять. На той час у нас на поверсі ремонтували туалет. Якось я прокинулася посеред ночі та зрозуміла, що не дотерплю до ранку. Я спустилася вниз і вже підходила до туалету, коли мені назустріч вийшла жінка в спідній білизні. Наступного дня батьки посадили нас із сестрою на диван і все нам пояснили.

– Думаю, не так просто було це зрозуміти в такому віці.

Стелла кивнула головою.

– Так, я не одразу прийняла цю новину. Мої подружки жили у звичайних сім'ях, і по телевізору показували звичайні пари… Як це було дванадцять років тому. І я не розуміла, чому у моїй родині все по–іншому. У свій час я навіть думала, що і мені доведеться вести таке ж життя. Я якось запитала у мами, чи не спадкове це.

Я здивовано дивився на Стеллу.

– Але ж ти… ти не…

– Однозначно ні, – захихотіла та. – Я змирилася з тим, як живуть мої батьки, але сама зрозуміла, що такий спосіб життя не для мене. Я дуже ревнива особа і не збираюся ділити ні з ким партнера.

Я згадав, як почув себе, коли Джек привів Брента. Мені хотілося прибити цього типу, адже ми зі Стеллою навіть не зустрічалися.

– Чудово тебе розумію.

Стелла якось натякнула на погані стосунки з батьком, коли приходила до мого офісу за телефоном.

– Твої батьки досі живуть у Вестчестері?

Вона кивнула головою.

– У тому ж будинку. Наскільки мені відомо, у них, як і раніше, подружня спальня нагорі та кімнати внизу для їх позашлюбних зв'язків. Але сама я не була там уже понад рік. Ми більше не спілкуємося. Якщо не заперечуєш, мені не хотілося б заглиблюватися в це питання. Сьогодні такий чудовий день. Не варто псувати його неприємними спогадами.

– Як скажеш.

– А як щодо тебе? – Стелла зробила ковток вина. – У тебе є брати та сестри, крім Олівії?

– Ні, – похитав я головою. – І слава Богу. Ще одне весілля мене розорило б.

– Так, весілля в бібліотеці мало обійтися тобі в цілий стан. Одна жінка, чий щоденник я якось читала, теж вийшла заміж у Нью–Йоркській бібліотеці. Я була зачарована тим, як вона це описувала. У той час я працювала поблизу, і в мене стало звичкою приходити в обід до бібліотеки. Я влаштовувалась на сходах, їла свій ланч і читала кілька сторінок. Мені навіть уявлялося, що хтось із чоловіків, що проходять повз, міг бути чоловіком цієї жінки, оскільки жили вони на той момент десь поруч.

– Ти сказала якось, що щоденники для тебе – начебто реаліті–шоу на телебаченні. Але це схоже на романтичні фантазії.

– Насправді, – зітхнула Стелла, – цей конкретний щоденник виявився для мене чимось на кшталт фільму жахів, адже завдяки йому я вперше запідозрила, що Ейден мені зраджує.

– Справді?

– Щоденник вели не завжди, а з великими перервами, так що туди увійшло відразу кілька років. Схоже, що життя у подружжя не склалося. Захоплені описи поступилися місцем записам, у яких дамочка розповіла, як намагається приховати від чоловіка свій роман на стороні. Дещо з цього змусило мене задуматись, бо ті ж зміни я помітила і в Ейдені. Наприклад, він почав затримуватися на роботі, а після приходу додому відразу ж приймав душ. А та жінка писала у щоденнику, що шалено злиться на свого чоловіка, бо змушена змивати запах свого коханця одразу після повернення додому. Подібні збіги призвели до того, що я почала ставити Ейдену різні незручні питання. Той, звісно, спочатку відмовлявся і звинувачував у всьому щоденники: мовляв, це вони вбивають мені на думку різні ідіотські думки. Але мені все більше здавалося, що тут щось нечисте. Соромно сказати, але зрештою я просто звелася від підозр.

– Тобі чого соромитися? Це твій колишній має згоряти з сорому.

Стелла на мить відвела погляд.

– З чого ми знову заговорили про мене? Ми ж хотіли поговорити про тебе.

– Мабуть, нагадування про весілля Олівії змусило нас звернути з дороги. Між іншим, я й сам одружився у будівлі бібліотеки.

– Серйозно? Хочеш сказати, що сестра наслідувала твій приклад?

Я кивнув головою.

– Наші батьки також зіграли там весілля. А Олівія з дитинства мріяла, що моє та її весілля пройдуть у бібліотеці. Я радий, що моє розлучення не охолодило її запалу.

З напоями було покінчено, але ні Робін, ні Джек так і не прийшли. Я глянув на годинник і побачив, що спізнюються вони вже на двадцять хвилин.

– Ми ж мали зустрітися з ними о сьомій? – Уточнила Стелла.

Я кивнув головою.

– Дай–но я перевірю ще раз. Може, я сам щось наплутав.

Я дістав телефон та відкрив повідомлення Джека. Ні, ми були у потрібному місці у потрібний час. Тоді я написав приятелю:

Гадсон: Ви що, поміняли ресторан чи перенесли зустріч? Ми зі Стеллою тут самі.

Поглянувши на порожню склянку, я поцікавився:

– Вип'єш ще?

– Утримаюся. Хочу, щоб під час вечері з Робін голова в мене залишалася ясною.

Хвилиною пізніше мені надійшла відповідь від Джека.

Джек: Я що – забув згадати, що вечеря сьогодні не відбудеться? Робін не змогла знайти няньку для дітей. Вона дасть мені знати, який день підійде їй найкраще наступного тижня.

Я надрукував відповідь.

Гадсон: Так, ти ні словом не сказав про це.

Джек: Що вдієш, позначте без нас. Втім, якщо ти не в настрої, я попрошу Брента, щоб він позбавив тебе компанії Стелли.

Я похитав головою.

Гадсон: Ах ти, худоба. Ти спеціально це влаштував, чи не так?

Джек: Завжди радий допомогти, друже.

Я кинув телефон на стійку.

– Все в порядку? – Запитала Стелла.

– Дещо змінилося. Вечерю перенесли, а мій приятель навіть не спромігся повідомити мене про це.

– А–а. Зрозуміло.

Хоча я вдавав, ніби серджуся на Джека, результат його «забудькуватості» мене цілком влаштовував.

– Що ж, якщо нікого більше не передбачається, чому б нам не замовити ще по склянці? А потім повечеряємо – з Робін чи без неї, але ми можемо відсвяткувати сьогодні.

Стелла нерішуче подивилася на мене.

– Тобі нема про що турбуватися, – поспішив я розвіяти її побоювання. – Звичайна дружня трапеза. Я не набридатиму тобі, поки ти сама не запросиш мене на побачення.