Запрошення

За спиною у мене відчинилися і знову зачинилися двері. Озирнувшись, я побачив Джека. І він був не один. Найбільше в цей момент мені хотілося дати йому гарного стусана.

На обличчі Джека сяяла самовдоволена посмішка.

– Гадсон, ти ж пам'ятаєш Брента?

Скрипнувши зубами, я простяг руку.

– Звичайно. Як ся маєш, Брент?

Він усе ще тиснув мою руку, коли погляд його впав на Стеллу.

– Здається, ми не знайомі? Брент Фенвей.

– Фенвей – це як той парк? – Усміхнулася Стелла.

– Саме. Бували там колись?

– Зізнаюся, ні.

– Що ж, я міг би якось сходити з вами туди.

Та невже? Цей тип знаходиться тут менше ніж хвилину і вже вирішив приголомшити її?

Джек кинув у мій бік багатозначний погляд. Схоже, він був надзвичайно задоволений собою.

– По дорозі сюди я зустрівся з Робін, – сказав він мені. – Вона чекає на нас у своєму офісі.

– Прекрасно.

Не можу сказати, що мене так засмутила необхідність розпрощатися з Брентом.

– Радий був побачитись, – кивнув я йому і повернувся до Стелли: – Після вас…

– Насправді, – знову втрутився Джек, – Робін хотіла переговорити тільки з нами двома. А Стелла може бути тут. Думаю, Брент не відмовиться скласти їй компанію.

– Я тільки радий, – засяяв Брент.

Варто нам вийти за двері, і Джек одразу взявся за своє.

– Брент так само класно виглядає, правда?

У відповідь я нагородив його нищівним поглядом.

– Вони зі Стеллою були б чудовою парою.

– Гаразд, ти досяг свого. А тепер скажи йому, щоб вирушав на своє робоче місце і не світив тут.

– На жаль, не можу, – усміхнувся Джек. – Він працює не на мене.

На щастя, у дверях офісу з'явилася Робін.

– А–а, от і ви. У мене для вас добрі новини.

Я удав, ніби дуже щасливий, хоча все, чого мені хотілося наразі, – це придушити свого друга.

Робін вручила мені стопку паперів.

– Зазвичай, ми тестуємо потенційні товари на контрольній групі, щоб зрозуміти, чи сподобаються вони нашій аудиторії. Але оскільки «Персональний аромат» потрапив до нас в останню хвилину, то ми змушені були пропустити цей крок. Однак Майк, наш продюсер, запропонував подивитися шматочок запису іншій контрольній групі, і відгуки перевершили найсміливіші наші очікування.

Я кинув погляд на цифри в руках і зрозумів, що Робін не жартує.

Яка ймовірність того, що ви купите пропонований товар: 94% опитаних сказали, що дуже висока.

Ви бачили вже подібний товар десь ще: 0 % відповіли так.

Наскільки переконливою була запрошена ведуча: 92% назвали її переконливою.

І так далі – цілих три сторінки цифр, які виглядали на диво переконливо.

– Неймовірно, – похитав я головою. – Просто неймовірно.

– Знаєте що? – втрутився Джек. – Це треба відсвяткувати.

Того вечора ми зі Стеллою удвох вирушили до ресторану. Там ми мали зустрітися з Джеком і Робін. Приїхали ми за десять хвилин до призначеної зустрічі.

– Ну що, пропустимо по склянці? – Запитав я у Стелли.

– Не відмовлюся.

Ми влаштувалися біля барної стійки, де бармен поклав перед нами серветки.

– Що питимемо?

– Мені, будь ласка, червоного вина, – сказала Стелла.

– Виберете щось зі списку? – поцікавився бармен.

– Домашнє вино – те, що треба, – похитала головою Стелла.

– А ви? – обернувся він до мене.

– Світле пиво.

Він пішов, а я подивився на Стеллу.

– А як же джин?

– Тільки не сьогодні, – усміхнулася вона. – Не варто змішувати бізнес із міцними напоями.

– А ще тобі не подобається заважати бізнес з особистими стосунками. Проте ти збираєшся запросити мене на побачення.

– Справді? – Розсміялася вона.

– Деякі правила створені для того, щоб порушувати їх, – хмикнув я.

– А ти, значить, любиш порушувати правила? Якщо вдуматись, ти знаєш дуже багато про мене, а от я про тебе майже нічого не знаю.

– І що б ти хотіла дізнатися?

Бармен приніс наші напої, і Стелла взяла до рук склянку з вином.

– Навіть не знаю. Ти сказав, що розлучений. Як це сталося?

– Передбачалося, що ми прийшли сюди святкувати, а не відспівувати мене, – насупився я.

– Невже все так погано? – Усміхнулася Стелла.

– Я подарував їй обручку своєї бабусі, коли робив пропозицію. А за кілька днів повернувся додому і побачив у неї на руці зовсім інше кільце. Виявляється, вона продала мій подарунок і купила колечко, яке їй подобалося більше.

– Ну і ну, – здивовано дивилася на мене Стелла.

Я зробив ковток пива.

– Винен я, тому що все–таки одружився з нею.

– Чому?

– Гарне питання. Мене часто питали, чому ми з Лексі розлучилися. Але ніхто не здогадався запитати, чому я взагалі з нею одружився.

Запитай ти про це перед весіллям, я сказав би, що був ще дуже молодий і що в нас з нею багато спільного: ми любили подорожувати, оберталися в тому самому колі…

– Однак зараз тобі спадає на думку інша відповідь?

– Коли озираєшся назад, все бачиться набагато ясніше. Роком раніше померла моя мати. Мої обов'язки у компанії помітно розширилися, оскільки батько практично відійшов від справ після першого серцевого нападу. Думаю, що я шукав порятунку в цьому одруженні. Моя стара сім'я розвалилася на шматочки, і я спробував створити для себе нову. На той момент ми зустрічалися з Лексі вже кілька років, от я і вирішив зробити наступний крок. Дурість, та й годі.

– Не бачу тут нічого дурного. Звичайно, тобі хотілося зберегти відчуття сім'ї. Я так розумію, що твої батьки мали міцний шлюб?

Я кивнув головою.

– Навіть після стількох років спільного життя вони продовжували гуляти пліч–о–пліч. А коли хтось із них помічав, що стрілки на годиннику показують 05.13, то обов'язково вітав іншого зі щасливою датою. Річ у тім, що вони одружилися тринадцятого травня.

– Боже, як романтично.

– Ну, а твої батьки все ще одружені?

– Так. Тільки їхній шлюб… він не такий, як у всіх, а поліаморний.

– Серйозно? – не стримав я здивування. – Хочеш сказати, що у твого батька одразу кілька дружин?

Стелла похитала головою:

– Ні, це полігамія. А у моїх батьків відкриті стосунки.

– І як це виглядає на практиці?