Запрошення

– То я можу розраховувати на твою допомогу?

– Так. Але чому знаєш?

– Тому що ти заборгував мені чотири тисячі доларів?

– Відверто кажучи, я мав на увазі не це. Я роблю так, оскільки давно вже не бачив, щоб ти докладав зусиль заради жінки. Зазвичай ти приходиш у бар, вибираєш мордочку симпатичнішою і ведеш її додому. І мені подобається, що ти струснувся. Та й для мене це добре. Ненавиджу стирчати в компанії з чоловіком Елісон, сестрички моєї благовірної.

– Щось я не наздоганяю. Яке відношення має чоловік Елісон до нашої розмови?

– Саме безпосереднє. Якщо ти придбаєш нарешті подружку, ми зможемо час від часу вечеряти з вами, а не з Елісон і Чаком. Ну як нормальний мужик за півтинник називатиме себе Чаком?

– Я не збираюся зустрічатися зі Стеллою.

Поки вона мене сама про це не попросить.

– Що ж, побачимо, – посміхнувся Джек.

Хоча Джек і вмів роздратувати мене як ніхто інший, його зв'язкам можна було позаздрити. Протягом наступних двох годин він не лише представив мене голові відомого телемагазину, а й привіз до студії, щоб спостерігати, як вони пишуть чергову передачу. Після закінчення він познайомив відому ведучу з концепцією "Персонального аромату" і переконав її запросити нас зі Стеллою на ланч.

– Дуже дякую, – потряс я на прощання руку приятеля. – Мені час в офіс, але взагалі–то за мною пиво.

– Та гаразд, – усміхнувся він. – Вважай, що ми квити. Як–не–як ти рятуєш мене від нудної балачки Чака про запалення і бурсити. Чому б йому не стати свого часу гінекологом, а не ортопедом?

– Я подзвоню тобі наступного тижня щодо пива.

– Хочеш сказати, щодо вечері зі мною, Аланою та Стеллою?

– Кажу тобі: я не збираюся зустрічатися зі Стеллою.

– Побачимо–побачимо, – посміхнувся Джек.

Я був уже біля дверей, коли він прокричав мені слідом:

– Мабуть, я теж прийду завтра на ланч – познайомитись із новою подружкою моєї дружини.

* * *

Стелла легенько постукала по незачиненим дверям мого кабінету.

– Вітання! Чи не знайдеться у тебе вільної хвилинки? Я тут переглядала звіти, які принесла мені Хелена, і…

Побачивши мого обличчя очі у неї округлилися.

– Ох! Заради бога, скажи, що це не я так постаралася.

– Гаразд, – кивнув я. – Ти тут ні до чого. Просто я влаштував бійку з хлопцем у кафетерії, розлютившись через те, що він неправильно написав моє ім'я.

– Серйозно?

– Жартую. Це все твоїх рук справа, Рокі.

Стелла похитала головою:

– Вибач, будь ласка. Дуже боляче?

– Жах, що таке.

– Боже…

Здавалося, ще трохи, і вона заплаче.

– Та гаразд тобі, я пожартував. Виглядає це набагато гірше, ніж є насправді. А як твоя рука?

Стелла стиснула і розтиснула долоню.

– Костяшки болять, але не сильно. Гадсон, я серйозно: мені дуже незручно через те, що я тебе вдарила.

Вона простягла мені білий паперовий пакет, який тримала в іншій руці.

– Візьми. Це булочка і вона ще тепла. Я щойно купила її в сусідньому магазині.

– Що, шоколадні батончики скінчилися?

– Правду кажучи, так, – засміялася вона. – Я з'їла останній ще вчора після того, як ти пішов. Це все, що я можу запропонувати тобі.

Вона підійшла до мого столу і поставила пакет.

Гадсон

Вона підійшла до мого столу і поставила пакет.

– Ладно спасибі. То про що ти хотіла запитати?

– Запитати?

– Ну так. Ти згадала про звіти, які принесла тобі Хелена.

– Ах так. У мене є кілька питань щодо закупівель. Якщо хочеш, я можу збігати до себе в кабінет, – кивнула вона у бік дверей, – і принести папери. Чи знайдеться у тебе вільна хвилинка?

Я кинув погляд на годинник.

– Взагалі–то я чекаю на важливий дзвінок. Думаю, що це займе не більше пів години. Давай я зайду до тебе, і ми все обговоримо.

– Прекрасно. Тоді чекаю на тебе через пів години.

Після її відходу я ще якийсь час сидів, дивлячись у порожній дверний отвір. Мені здалося чи з приходом Стелли в офісі змінилася енергетика? Я придбав два підбиті очі, але при цьому відчував себе набагато живіше, ніж раніше.

Зітхнувши, я повернувся до роботи. Можливо, все це лише наслідки удару по носі.

Поговоривши телефоном, я пішов до Стелли. Двері в її кабінет були відчинені, але саму її практично повністю закривав величезний букет яскравих квітів, що стоїть на столі.

– Гарні квіти. Від Кена? – поцікавився я.

– Якщо ти маєш на увазі Бена, то ні. Це букет на честь дня народження мого друга.

– Ти замовила їхню доставку сюди, щоб віднести потім йому?

– Не зовсім. Це Фішер надіслав мені квіти, бо не любить святкувати це свято. Його мама померла два роки тому в день його народження, і з того часу замість того, щоб святкувати самому, він шле мені подарунки.

В цілому це виглядало досить незвичайно, але здавалося цілком прийнятним, коли йшлося про Стеллу.

– Ну, як, готова зайнятися звітами?

– Так звичайно.

Я сів на другий бік столу. Поки Стелла рилася в паперах, мій погляд упав на книжку в шкіряній палітурці, що лежала у відкритій коробці поряд з квітами.

– Записуєш свої фантазії про мене? – Запитав я. – Говорив же я тобі, просто запроси мене на побачення.

Стелла дивилася на мене, і я кивнув на книжку, на верхній обкладинці якої було написано: «Щоденник».

– А–а… це не мій. Просто ще один подарунок від Фішера. Коробку принесли разом із квітами.

– Ти ведеш щоденник?

– Ні, це чужий.

Вона схопила щоденник і швидко сховала його до шухляди. Настала моя черга здивуватися.

– І що ж робить у тебе чужий щоденник?

– Чому б нам не залишити цю тему, – зітхнула Стелла.

– Ні в якому разі.

– Гаразд. Але якщо я розповім, не надумай сміятися з мене.

Я склав руки на грудях.

– З кожною хвилиною стає все цікавіше. Давай, не тягни. Я хочу почути твою історію.

– Та ніяка це не історія. Просто хобі.

– Писати у щоденнику?

– Я не пишу до них. Я читаю їх.

– А де ти їх береш? – не зумів я приховати свого подиву. – Крадеш чи як?

– Зрозуміло, ні. Я ж не злодюжка. Зазвичай я купую їх на eBay.

– Серйозно?

Стелла кивнула головою.

– Там можна знайти багато таких щоденників. Комусь подобається дивитися реаліті–шоу, а я волію читати свою драму.

– Ну ну.

– Я серйозно. Мільйони людей дивляться «Справжніх домогосподарок» та інші шоу, адже це те саме: люди виставляють на загальний огляд свої секрети та секретики.

– І як же ти придбала подібне хобі?