Запрошення

Глава 14

Розділ 12

Гадсон

– Якого біса! – Я схопився за ніс.

– Боже! Гадсон! Вибач заради Бога! Ти як, гаразд?

Я відібрав долоні від носа і тільки тоді побачив, що вони всі в крові.

– Господи, тільки цього не вистачало!

Стелла схопила зі столу рулон паперових рушників. Відірвавши кілька штук, вона намагалася витерти мені обличчя.

Я вихопив у неї рушники з рук.

– Боже, мені так шкода. Ти… ти налякав мене.

Я притиснув папір до розбитого обличчя.

– Я двічі гукнув тебе, але ти навіть не відповіла.

Стелла вийняла бездротовий навушник.

– Я слухала музику та не помітила, як ти увійшов.

Я похитав головою.

– А ще ти дико розмахувала руками. Таке почуття, ніби тобі повітря не вистачало.

– Я диригувала, – спохмурніла Стелла.

– Диригувала?

– Так, уявляла, ніби я диригент симфонічного оркестру. Сам розумієш.

Я дивився на неї так, ніби в неї дві голови.

– Та не особливо. Не сказав би, що я часто диригую на кухні оркестрами.

– Ну і даремно. Тобі варто було б спробувати. Ти навіть не уявляєш, який це релакс.

– Знаєш, не намагатимуся – з урахуванням того, чим усе закінчилося. – Я кивнув у бік рулону: – Чи не могла б відірвати ще кілька штук?

– Господи, кров усе ще йде… – Обличчя Стелли побіліло. – Тобі треба сісти та відкинути голову назад.

– На мою думку, це тобі краще сісти. Ти виглядаєш як привид.

Вхопившись за кухонну стійку, вона опустилася на стілець.

– Побачивши кров, мене завжди нудить. Мабуть, нам обом краще сісти.

Оскільки кровотеча не зупинялась, я теж сів.

– Мені так шкода, – похитала вона головою. – Повірити не можу, що вдарила тебе. Все сталося так швидко… я навіть не одразу зрозуміла, що це ти.

– Не хвилюйся, я сам винен. Ти ж не знала, що я повернувся.

Зітхнувши, вона притиснула долоню до рота. Тільки тут я помітив, що кісточки її пальців почервоніли й опухли.

– Як твоя рука? Дуже боляче?

Стелла обережно посунула пальцями.

– Болить, але не дуже. Схоже на забій.

Я встав і підійшов до холодильника. Вийнявши маленький пакет із заморозкою, я загорнув його в паперовий рушник і вручив Стеллі.

– Притисніть це до руки.

– Чому б тобі не використати його самому?

– Про мене не турбуйся.

Хвилин через десять кровотеча нарешті зійшла нанівець.

– Для такої дрібної особи у тебе несподівано потужний хук.

Стелла знову похитала головою:

– Ніяк не можу повірити, що я це зробила. Я ж у житті нікого не вдарила. Мені здавалося, що я одна в офісі.

– Просто я забув деякі папери для завтрашньої наради, яка відбудеться в іншій частині міста, ось і повернувся. А коли проходив повз кухню, побачив світло і зрозумів, що ти ще тут. Хотів сказати, що встановлю на виході сигналізацію… Але тобі, з таким ударом, нема чого турбуватися за свою безпеку.

Стелла посміхнулася, але відразу похмурніла при погляді на мій ніс.

– Вибач заради Бога.

– Все в порядку. З носа кров завжди хвилює найсильніше. Гаразд, піду вмиюсь – і додому. Ну, а ти як? – Кивнув я на її руку.

Стелла прибрала крижаний пакет і поворухнула пальцями.

– Думаю все буде добре.

Я кивнув і підвівся.

– Не сиди тут до ночі, Роккі.

* * *

– Хто це тебе так? – Джек відкинувся на спинку стільця з широкою усмішкою на обличчі.

Цього ранку я, як завжди, пішов у ванну, але, побачивши власне відображення, завмер із зубною щіткою в руці. На мене дивилися два підбиті очі. Виглядало все набагато гірше, ніж відчувалося. Ніс практично не хворів, якщо його не чіпати. Зате під очима проступили синьо–фіолетові кола, а повіки припухли. Перед виходом з дому я вдягнув темні окуляри, щоб замаскувати сліди вчорашньої події. І все було чудово, доки я не зняв їх в офісі свого друга.

– Хто це тобі врізав? – Він нахилився, вивчаючи моє обличчя. – Хто б це не був, він досяг значно помітніших результатів, ніж я того вечора, коли ми затіяли п'яну бійку, щоб дізнатися, хто з нас переможе, якщо ми вв'яжемося в бійку. Ти відбувся маленьким синцем, а мені потім наклали тринадцять швів.

– Цього разу мій суперник виявився міцнішим за тебе.

– І хто ж це?

– Стелла… Маленька ти нікчема, – посміхнувся я.

Очі Джека полізли на чоло.

– То це була жінка? І хто така Стелла?

– Пам'ятаєш ту дамочку, яку ти зустрів на весіллі в Олівії? Завдяки їй я ще виграв у тебе дві сотні, коли вона спромоглася визначити сорт джина, просто понюхавши його.

– Та гаряча штучка, яка виявилася самозванкою?

– Ну так.

– Я думав, її звуть Евелін.

Я не встиг ще розповісти своєму другові про все, що сталося після весілля, хоча прийшов до нього сьогодні саме через «Персональний аромат». Джек був віцепрезидентом одного великого медіахолдингу, що володів, крім усього іншого, найпопулярнішим у країні телемагазином. Ось я і прийшов до нього з проханням познайомити мене з кимось з великих шишок, щоб дізнатися, чи не можна виставити напоказ в одному з шоу духи Стелли.

– Ти ж сам сказав: самозванка. Зрозуміло, що вона з'явилася на весілля під чужим ім'ям.

– А–а–а, ну так. Отже, насправді її звуть Стеллою.

– Саме.

– А вдарила вона тебе…

Найпростіше, мабуть, було повернутися на початок. Ось я і почав пояснення зі втраченого телефону, від якого плавно перейшов до своєї сестри з її спробами облагоджувати все людство. Ну а закінчив я метою сьогоднішнього візиту.

Вислухавши мою тираду, Джек відкинувся на спинку стільця і потер підборіддя.

– Ти вже десятки разів вкладався у компанії, для розвитку яких міг би використати мої зв'язки. І щоразу відмовлявся тим, що не хочеш плутати бізнес та дружні стосунки. То що змінилося?

– Нічого.

– Проте ти тут.

– Я не вимагаю, щоб ти вкладався на повну, просто прошу познайомити мене з потрібними людьми.

– Тобі й раніше ніщо не заважало звернутися до мене з таким проханням, – знизав плечима Джек. – Знаєш, що я думаю?

– Якщо чесно, мені начхати, що ти там навигадував.

– Я думаю, що ти втріскався в цю дамочку і хочеш справити на неї враження, – посміхнувся Джек.

Ну чому, чому всі запитують, чи хочу я знати їхню думку, а потім, коли я говорю «ні», все одно викладають її мені?

– Я вклав гроші у цю компанію, – похитав я головою.

Останнє, що мені хотілося, – це обговорювати з Джеком мої серцеві справи.

– Ти мав фінансовий інтерес і в інших компаніях, – заперечив він.