Запрошення

– Мені слід було б пам'ятати, що шестирічна дитина не завжди здатна зрозуміти мій гумор.

– Що трапилося? – Усміхнулася я.

– Сестра моєї колишньої дружини ось–ось народжуватиме. Треба сказати, що ні Рейчел, ні моя колишня не вражають почуттям гумору. Позавчора Чарлі запитала мене, як, на мою думку, найкраще назвати малюка. І я почав переконувати її, що тітонька Рейчел вирішила назвати дитину Брателло.

– Та що ти? – Захихотіла я.

Гадсон винно посміхнувся.

– Зрозуміло, я жартував. Але тут нам принесли піцу, я відволікся, а потім забув сказати доньці, що це сказав несерйозно.

– І вона повторила твої слова матері? А та, як я розумію, визнала жарт не дуже вдалим?

– Це ще не найгірше, – похитав головою Гадсон. – Кілька місяців тому ми посварилися з моєю колишньою. Вона сказала, щоб я не купував Чарлі більше за морозиво: мовляв, її сестра сказала, що непереносимість лактози – це спадкове. Не знаю, чи це так, але якби у Чарлі алергія на лактозу, ми б давно про це знали – як–не–як, вона постійно їсть морозиво. Слово за слово, і ми посварилися через те, що Рейчел вічно лізе не у свою справу… не кажучи вже про те, що зовсім не розуміє жартів. Я навіть сказав, що в неї явна алергія на сміх. Сам я про це швидко забув, а ось Чарлі, яка чула нашу сварку, запам'ятала.

Гадсон знову зітхнув.

– Сьогодні була черга Чарлі розповідати у школі про свою родину. Вона принесла до класу фотографію останньої сонограми, зроблену її тіткою, і повідомила всіх, що її двоюрідного братика збираються назвати Брателло. Коли вчителька припустила, що це лише жарт, Чарлі сказала, що її тітонька ніколи не жартує, оскільки у неї алергія на сміхоту.

– Ось вже умора так умора, – засміялася я.

Гадсон теж посміхнувся.

– Шкода тільки, що моя колишня та її сестричка давно втратили почуття гумору.

– На мою думку, так це дійсно смішно. Діти люблять вивалювати все, що їм спаде на думку. Ми з Чарлі й балакали всього десять хвилин, а я встигла дізнатися, що минулого тижня ви побували на пляжі, що в неї одного разу хворів живіт після морозива і що ти пишеш кумедні фрази на фруктах, які вона бере до школи. До речі, мені дуже подобається цей звичай.

– Коли Чарлі вперше пішла до підготовчого класу, вона дуже нервувала за обідом, оскільки не знала, з ким їй сісти. І я почав писати різні фрази – буквально пару слів, – щоб вона могла розслабитися, поки розпаковує свою їжу. А потім це стало звичкою.

– Ось воно що…

– Вже пізно, – посміхнувся Гадсон. – Чому б нам не продовжити нашу розмову завтра?

Ми розійшлися своїми кабінетами. За кілька хвилин Гадсон зупинився біля моїх дверей на шляху до виходу.

– Чи збираєшся зустрічатися сьогодні з Беном?

– Ні, – похитала я головою.

– У жодному разі не затримуйся допізна. Прибиральниці вже навели лад і пішли, тож ти залишаєшся тут останньою.

– Гаразд. Мені тут треба доробити дещо, а потім я теж вирушу додому.

Гадсон кивнув і повернувся, щоб піти, але потім знову ступив назад.

– До речі, я зрозумів твій натяк і не збираюся більше запрошувати тебе на побачення.

– Ясно. – Моя посмішка зів'яла.

– Почекаю, поки ти запросиш мене сама, – підморгнув він. – На добраніч, Стелла.

* * *

Гадсон пішов, а моя зібраність, мабуть, пішла разом з ним. Але мені просто необхідно було попрацювати над таблицею, в яку я так і не спромоглася зазирнути за весь день. Мені хотілося, щоб завтра зранку ми могли одразу розпочати справу.

Але таблиці ніколи не були моєю сильною стороною, та й утома почала брати своє. Пару хвилин я просто розглядала цифри, а потім вирішила дістати із сумки навушники. Класична музика завжди допомагала мені сконцентруватись. Але що довше я працювала, то тепліше ставало в офісі. Мабуть, кондиціонер тут автоматично вимикався із закінченням робочого дня. А оскільки мені хотілося хоч на хвилинку відволіктися від безглуздої таблиці, я вирішила прогулятися до кухні й набрати трохи холодної води.

Поки я набивала колотою кригою свій великий кухоль, зазвучали «Пори року» Вівальді. Щоразу, коли я чула цю музику, мене так і тягнуло подорожувати. Ось і зараз, поставивши на стіл кухоль, я заплющила очі та дозволила собі захопитися мелодією. Я натхненно розмахувала руками, доки…

Поки що хтось не схопив мене ззаду за плечі. Я з жахом розвернулася, підкоряючись інстинкту, стиснула руку в кулак і з усієї сили викинула її вперед.

Мій кулак з розмаху врізався у щось тверде, наче цегляна стіна, хоча я не знала точно – очі у мене були щільно заплющені.

І тут до мене долинув голос.

– Чорт, – прогарчав хтось.

Серце в мене впало.

Ні.

Не може бути.

Господи, хай це буде будь–хто, тільки не він.

Я розплющила очі й мало не застогнала.

Бог не почув моєї молитви.

І я щойно врізала по носі не комусь, а Гадсону.