Запрошення

– Торік, на Хелловін, коли інші маленькі дівчатка захотіли вбратися принцесами, Чарлі попросила, щоб мати купила їй платинову перуку і засунула в сорочку пару скочених шкарпеток.

– Треба ж, платинова перука і груди. Наче їй уже тринадцять!

– Не хочу навіть думати про це, – простогнав Гадсон.

Ми разом увійшли до ліфта, щоб піднятися на чотирнадцятий поверх. Двері зачинилися, і моїх ніздрів раптом торкнувся знайомий запах. Я машинально нахилилася до Гадсона, щоб глибше вдихнути.

– Що це ти робиш? – скинув він брову.

– Від тебе чимось пахне, і це не шампунь, не гель для душу та не одеколон. Я намагаюся зрозуміти, що це…

– Як я розумію, ти з тих, кому просто необхідно знайти відповідь на запитання, що мучать. І не заспокоїшся, доки не досягнеш свого.

Я знову принюхалася.

– Точніше не скажеш.

Ліфт брязнув, зупинившись на чотирнадцятому поверсі. Гадсон відчинив двері, і ми увійшли до порожнього офісу. Гадсон увімкнув світло і попрямував із приймальні до себе в кабінет.

– Стривай… куди це ти?

– Працювати, – озвався він, навіть не обернувшись. – Раджу і тобі зайнятися тим самим.

– Але ти так і не сказав мені, що то за аромат.

У відповідь почувся короткий смішок.

– Вдалого тобі дня, Симоно.

** *

*

Для початку ми з Олівією пропрацювали деякі рекламні задуми, проте її менеджер з маркетингу хотіла перш за все вдатися в суть процесу. Тоді я привезла набір зі зразками до лабораторії, де мали виготовляти наші парфуми. І тут ми крок за кроком розібрали усі етапи виробничого процесу.

Коли з цим покінчили, Олівія вирушила на ділову зустріч. У її менеджера також знайшлися справи. Я ж, затримавшись ненадовго у лабораторії, повернулася до головного офісу.

Помітивши, що двері до кабінету Гадсона прочинені, я постукала.

Гадсон підняв голову від паперів, і я показала йому маленьку коробочку.

– Духи, які так сподобалися твоїй бабусі.

Гадсон кинув ручку на стіл.

– Дякую. Ти знову збираєшся затриматися допізна?

– У мене багато роботи, – кивнула я. – Ваша команда так енергійно взялася за справу, що мені теж треба поворухнутися.

– Я тут переглядав список твоїх постачальників, і в мене виникло кілька пропозицій, які я хотів би обговорити з тобою.

– Звичайно, я лише за. Коли ти хочеш зустрітися?

Гадсон кивнув на стос паперів на своєму столі.

– Мені потрібно трохи часу, щоби все закінчити. Як щодо шести?

– Добре, давай о шостій.

– Стелла, – гукнув мене Гадсон, коли я повернулася, щоб піти.

– Що?

– Ти забула віддати мені духи.

– Зовсім ні, – посміхнулася я. – Ти отримаєш їх, коли скажеш, що від тебе пахло сьогодні вранці.

Гадсон похитав головою:

– О шостій годині принеси парфуми до конференц–зали.

Незабаром після п'яти мені зателефонувала помічниця Гадсона і запитала, чи подобається мені китайська їжа. Схоже, у нас з Гадсоном намічалася ділова вечеря. Що ж, для мене це був шанс виправити перше – так само як друге та третє – враження і довести йому, що я не така вже й дурна.

Коли до шести залишалася пара хвилин, я вирушила до конференц–зали, озброєна величезною текою з паперами, блокнотом і коробочкою з парфумами. Гадсон уже сидів за столом і переглядав документи. Тут же стояли картонні коробки з китайською їжею та лежали вилки з ножами.

– Замовив курку в часниковому соусі, правда?

– Як тобі це вдається? – похитав головою Гадсон. – Я навіть ще не відкрив контейнер.

– Запах часнику не втримає жодний картон, – посміхнулася я.

Гадсон сидів на чолі столу, а я вмостилася ліворуч від нього.

– До того ж я сама подумувала, чи не замовити мені курку з часником, але потім зупинилася на креветках із броколі.

– Якщо хочеш, можемо поділитись один з одним.

– Давай. Що спочатку, їжа чи робота?

– Їжа, – рішуче заявив Гадсон. – Я пропустив обід і тепер помираю з голоду.

Ми з Гадсоном почали розкладати їжу по тарілках. Кивнувши убік коробочки з духами, він сказав:

– Олія для бейсбольних рукавичок. А тепер давай мені парфуми.

– Ти граєш у бейсбол о шостій ранку? – Усміхнулася я.

– Ні, просто Чарлі вирішила навчитися грати в софтбол, і ми пішли купувати рукавичку. Зрозуміло, її вибір припав на фіолетову. Якість не дуже, ось мені та довелося натирати її з ранку маслом, щоб зробити хоч трохи м'якше.

– А–а–а, – кивнувши, я посунула до нього духи. – Ну звісно, ​​ланолін. Не розумію, як я одразу не здогадалася.

– Так, у джині ти розумієшся набагато краще, – підморгнув мені Гадсон.

Я відразу відчула у животі легкий трепет. Боже, ну чому я реагую саме на Гадсона, а не на Бена?

Я засунула в рот креветку.

– Чи можу я запитати тебе дещо?

– Якщо я скажу "ні", тебе це зупинить?

– Не факт, – посміхнулася я.

– Не дивно, що ви так подружилися з моєю сестрицею, – хмикнув Гадсон. – Що там за питання?

– Коли саме ти зрозумів, що я – не та, за кого себе видаю?

– Коли ти сказала, що твоє прізвище Уайтлі. Евелін Уайтлі потоваришувала з моєю сестрою ще у школі. У свій час вона тісно спілкувалася і з моєю колишньою дружиною. Я припускаю, звичайно, що існує далеко не одна жінка, на ім'я Евелін Уайтлі, але коли ти додала, що працюєш на Ротшильд Інвестментс, мої підозри виправдалися.

– Виходить, коли ми танцювали вперше, ти ні про що не здогадувався?

– Абсолютно.

– І все–таки ти запросив мене на танець?

Тінь посмішки майнула в куточках його губ.

– Зрозуміла річ.

Серце в мене забилося сильніше.

– Чому?

– Чому я запросив тебе танцювати?

Я кивнула.

Гадсон на мить відвів погляд, але відразу знову глянув на мене.

– Ти здалася мені цікавою.

– Е–е–е… ясно.

Він нахилився ближче і заговорив, понизивши голос:

– І гарною. Ти здалася мені цікавою та привабливою.

– Дякую.

Я майже витягла з нього ці компліменти, що не завадило мені почервоніти до вух.

– Щось ще? – побарабанив він пальцями по столу.

– Ні.

– Впевнена? – посміхнувся він.

Я кивнула, але тут мені на думку прийшла ще одна думка.

– Взагалі то…

– Дай вгадаю. Ще питання?

– Коли я прийшла до тебе до офісу, щоб забрати телефон, ти запросив мене на вечерю. Скажи, ми справді зустрілися б, чи не переплутай я випадково цифри?

І знову ця тінь посмішки.

– Я ж подзвонив, правда?