Запрошення

Тут я помітила маленькі ніжки, які бовталися під першою кабінкою. Широко посміхаючись, я тихенько стояла та слухала. Вона справді добре співала. Голосок був ще слабким, але, судячи з величини ніжок, цілком відповідав розміру виконавиці. До того ж вона співала у правильній тональності та додала вібрато, що було незвичайно для такої маленької дівчинки.

Коли пісня закінчилася, я не могла більше стояти. І, боячись налякати малу, тихо постукала у двері кабінки.

– Чарлі?

– Так?

– Вітання! Мене звуть Стелла. Тато попросив провести тебе до його кабінету, коли закінчиш. Я на хвилину зайду в кабінку, тільки ти нікуди без мене не йди, гаразд?

– Добре.

Я зайшла в сусідню кабінку і почала справляти потребу.

Прямо в середині процесу пролунав голос Чарлі.

– Стелла?

– Так?

– Тобі подобається Доллі?

– Ага, – придушивши смішок, відповіла я.

– У тебе є улюблена пісня?

– Гм–м… Мабуть, так. Не думаю, що вона дуже популярна, але моя бабуся жила у Теннессі. Тому пісня «Мій дім у горах Теннессі» завжди нагадує мені про неї. Тож, мабуть, це моя улюблена пісня.

– Не знаю її. А у тата кохана «Все це неправильно, але все гаразд». Він не дозволяє мені її співати, бо там дуже дорослі слова. Але я їх все одно запам'ятала. Хочеш, заспіваю тобі?

Зрозуміло, що мені хотілося. Особливо тепер, коли вона сказала, що тато не дозволяє співати цю пісню. Але стрималася… В останню чергу мені хотілося, щоб Гадсон подумав, що я розбещую його дитину.

– Гм–м… Мені б дуже хотілося, але, гадаю, ми повинні послухатися твого тата.

У відповідь пролунав шум води, що спускається. Я поспішала закінчити, щоб дівчинка не втекла раніше.

Коли я вийшла з кабінки, Чарлі мила руки над раковиною. Вона була абсолютно, страшенно чарівна. З неслухняним волоссям пісочного кольору, носиком ґудзиком та величезними карими очима.

Весь одяг на ній був фіолетового кольору: колготки, кросівки, спідниця, футболка. Щось мені підказало, що Чарлі сама вибирала собі вбрання.

– Це ти Стелла?

Мені знову довелося ховати смішок. У туалеті нас було лише двоє.

– Це я. А ти, мабуть, Чарлі.

Дівчинка кивнула і подивилася в дзеркало на мене, що стояла за її спиною.

– Ти гарна.

– Що ж, дякую. Дуже приємно. І ти гарна.

Чарлі посміхнулася.

Я підійшла до сусідньої раковини помити руки.

– Чарлі, ти береш уроки вокалу? У тебе такий приголомшливий голос...

Вона кивнула головою.

– Щонеділі о дев'ятій тридцять. Тато підвозить мене, бо мамі треба гарненько виспатися, щоб бути гарною.

Я посміхнулась. Ця дитина, сама того не знаючи, здатна довести до істерики.

– Ще я займаюся карате. Мама хотіла віддати на балет, але я не захотіла. Тато записав мене на карате, не попередивши маму. Вона була дуже незадоволена.

– Тримаю парі, – засміялася я.

– Ти працюєш із моїм татом?

– Взагалі–то так, працюю.

– Хочеш повечеряти з нами? Ми поїдемо на метро.

– Дякую. Але мені ще треба попрацювати.

– Може, наступного разу, – знизала плечима Чарлі.

Я не могла стримати посмішки щоразу, коли це крихітне дівчисько відкривала рот.

– Може…

Після того, як ми обидві висушили руки, я відвела Чарлі до кабінету батька. Оскільки Гадсон все ще висів на телефоні, спитала дівчинку, чи не хоче вона подивитися місце, де я сиджу. Малятко погодилася, і я жестом показала Гадсону, що відведу її до свого офісу.

Там Чарлі плюхнулася в крісло для відвідувачів і сіла, бовтаючи ногами й розгойдуючись.

– Тут немає жодних картинок?

– Це тому, що я тут перший день. Ще не встигла все прикрасити.

Дівчинка озирнулася на всі боки.

– Тобі треба все пофарбувати у фіолетовий колір.

– Не думаю, що твій тато погодиться, – засміялася я.

– Мою кімнату він дозволив пофарбувати у фіолетовий. – Чарлі кілька разів шморгнула носом. – У тебе добре пахне.

– Дякую. Насправді я парфумер. Створюю парфуми.

– Ти робиш духи?

– Ага. Класне заняття, правда?

Чарлі схвально кивнула.

– А як ти їх робиш?

– Ну як, взагалі багато знань потрібно. А ми з твоїм татом працюємо над ароматом, виходячи з того, що людям подобається ціла купа різних запахів. Бажаєш спробувати кілька зразків?

– Звичайно!

У мене було кілька пробників. Я витягла їх із ящика столу і сіла поруч із Чарлі в крісло. Відкривши коробку, дістала одну з ароматних баночок і простягла їй. Це був парфум, який підходить для тих, хто любить свіжий морський бриз.

– Що тобі нагадує цей запах?

Очі дівчинки спалахнули.

– М–м–м… шоколадно–бананове морозиво.

Брови в мене злетіли до проділу, і я піднесла баночку ближче до носа, хоча запах океану відчула відразу ж, як відчинила кришку.

– Вважаєш, це пахне, як морозиво?

– Ні. Але тато минулого тижня водив мене на пляж, а потім ми їли морозиво на набережній. Я їла свій улюблений банана–спліт. Звідси пахло як на пляжі, але зараз пляж пахне для мене смачненьким морозивом.

Точно, адже я ж спитала, про що їй нагадує цей аромат, а не про те, чим пахне. Так що відповідь правильна. Взяла банан, що пролежав цілий день на моєму столі.

– Ти, виявляється, фанат бананів? Хочеш, поділюся з тобою?

– Ні дякую.

Чарлі підняла ніжки нагору.

– Тато весь час пише щось на бананах, коли готує мені сніданок. Іноді на апельсинах та мандаринах. Але ніколи на яблуках, бо не чистить шкурку.

– Він пише тобі на фруктах?

Чарлі кивнула головою.

– І що він пише?

– Будь–які дурниці. Типу Апельсин, ти радий, що сьогодні п'ятниця? Іноді різні жарти. На Хелловін він написав: «Який фрукт привиди люблять найбільше? Буу–нани». Зрозуміла?

Мені це видалося дуже цікавим. Я й уявити не могла, що Гадсон здатний на такі дурниці.

– Даси мені ще щось понюхати? – Попросила мала.

– Звичайно.

Друга баночка пахла олією індійського сандалового дерева.

Чарлі зморщила маленький носик.

– Пахне як хворий живіт.

Як це могло бути? Я піднесла баночку прямо до носа, щоб зрозуміти, в чому річ.

– Насправді? У тебе від такого запаху болить живіт?

Дівчинка хихикнула.

– Ні. Від кислого морозива болить. З цієї баночки пахне як від чоловіка, який продає морозиво в магазині за рогом поряд із домом тата. Ми більше туди не ходимо, бо морозиво там може бути поганим.