Запрошення

– Олівія вже сказала тобі, що я залучений до запуску нових проєктів. Тож, мабуть, на виході тобі варто дати Хелені справжній номер телефону. Просто на випадок, якщо мені потрібно з тобою зв'язатися.

– Що ти маєш на увазі під моїм справжнім номером? Я ж дала його тобі того дня, коли повернулася забрати телефон.

Його губи склалися в похмуру гримасу.

– Це був номер "Піци Вінні".

– Що?! Не може бути…

– Може. Я дзвонив.

– Може, ти неправильно записав його. Я не давала тобі неправильний номер.

– Ти сама вбила його у мій телефон.

Я ламала голову, намагаючись згадати, що сталося того дня. Хіба не записав Гадсон мій номер? Потім мене осяяло – він попросив мій номер і відразу відволікся на дзвінок секретарки. Поки вони розмовляли, Гадсон дістав телефон з кишені та простяг мені. О боже мій! – Можеш дати телефон? – Попросила я.

Гадсон кілька хвилин помовчав, але потім дістав телефон зі столу. Відчуваючи на собі його важкий погляд, я набрала своє ім'я у пошуку контактів і побачила номер, який сама набрала. Від здивування очі полізли на лоба. Остання цифра мого номера була дев'ять, а я набрала шістку цифру над дев'яткою на панелі.

Піднявши очі, ледве змогла вимовити:

– Я вбила неправильний номер.

Обличчя Гадсона виглядало абсолютно безпристрасним.

– В курсі.

– Але я не хотіла…

На це він нічого не сказав.

Схоже, мій мозок на якийсь час перестав працювати. Я намагалася осмислити, що це означає.

– Так ось чому ти не подзвонив... думав, що я навмисно не дала тобі правильний номер. Але ж твоя сестра додзвонилася – змогла знайти мій телефон.

– Я не маю звички переслідувати жінок, які дають фальшиві номери, коли я запрошую їх на побачення.

– Я б ніколи не пішла на таке.

Ми дивилися один на одного. Начебто розсипані шматочки пазла нарешті з'єдналися в моїй голові у ясну картину.

– Так ось чому ти змусив мене два дні поспіль стирчати у приймальні. Вирішив, раз я відшила тебе, значить, і тобі треба вчинити так само.

Я похитала головою:

– Але я досі не можу зрозуміти, що змусило тебе змінити рішення.

Гадсон знову потер підборіддя.

– Сестричка дуже надихнулася твоїм проєктом. Відколи батько помер, нам нелегко вести справи. Коли я відкинув усі обставини, то зрозумів, що об'єктивно твоя справа мене зацікавила б. І подумав, що було б несправедливо відмовляти тобі тільки за те, що мене продинамила. Та й сестричку не хотілося засмучувати.

– Але я зовсім не продинамила тебе. Навіть засмутилася, коли не зателефонував.

Гадсон дивився на мої ноги. Було відчуття, що він, як і я, не знав, що з усім цим робити. На столі знову задзижчав зумер.

– Так, Хелена?

– Есме на першій лінії.

– Поговорю з нею, – зітхнув бос. – Попроси почекати хвилинку.

– Добре. Приготую Дену каву та відведу її до конференц–залу. Скажу, що будеш за кілька хвилин.

– Дякую, Хелен.

Повільно ковзаючи поглядом вгору від кінчиків пальців моїх ніг, Гадсон нарешті глянув мені у вічі. Коли наші погляди зустрілися, тіло поколювало тисячею маленьких голок. Тінь диявольської усмішки на його обличчі не покращувала ситуацію.

– Отже… ти сказала, що засмутилася, коли я не подзвонив?

Почуваючись як олень, що потрапив у світ фар, я судомно проковтнула.

– Ем–м–м…

Примара усмішки на його фізіономії перетворилася на повноцінну гримасу.

– Есме – моя бабуся, тож не можу не відповісти. Отже… продовження слідує?

Я повільно кивнула.

– Е–е–е… так… звичайно…

Повернувшись, я попрямувала до дверей. Але перш ніж відчинила її, голос Гадсона зупинив мене.

– Стелла?

– Так?

– Я віддав твої духи бабусі. Вона сказала, що хоче ще флакончик.

– Без проблем, – посміхнулася я.

Стелла

Ввечері цього дня прибиральники постукали у двері мого офісу та запитали, чи можуть вони увійти та викинути сміття з кошика.

– Ох, звісно…

Я й не помітила, як минув час, так поглинуло мене складання списку постачальників та нотатки про те, яку, у кого і де купила продукцію. Перенести все, що я досі тримала в голові, в різні системи, які мав «Ротшильд Інвестментс», – це завдання. Але я точно знала, що це приведе до кращого результату. Діставши телефон, я зазнала шоку, побачивши, що вже половина сьомого. Востаннє я дивилася на час, коли Олівія побажала гарного вечора. Тоді було близько п'яти. А здається, минуло не більше десяти хвилин.

Усміхнена жінка похилого віку спустошила кошик, висипавши сміття у великий бак, що стоїть у коридорі, і повернулася з пилососом.

– Не заперечуєте? Це займе трохи більше ніж п'ять хвилин.

– О, зовсім ні. Все одно треба розім'яти ноги та навідатися до дамської кімнати.

Я зачинила ноутбук і вирушила у ванну кімнату. Підійшовши до неї, побачила Гадсона, який притулився спиною до стіни прямо поруч із дверима, дивлячись у телефон.

– Чекаєш, щоб підскочити та налякати когось, хто виходить? – піддражнила я.

Він насупився і вказав на двері.

– Збираєшся туди?

– Наче так, – зрушила я брови. – Чи є причина утриматися?

Гадсон відірвався від стіни й запустив п'ятірню в шевелюру.

– У мене там донька – Чарлі. Застрягла там. Каже, їй подобаються кущики.

– Кущики?

– Акустика. Я поправляв, але дочка каже, що таке звучить краще.

– Хочеш, щоб я вивела її звідти? – Розсміялася я.

Гадсон глянув на годинник.

– О пів на сьому у мене важливі телефонні переговори із закордонним інвестором.

– Іди спокійно. Будь впевнений – з донькою все буде гаразд. Приведу її до твого кабінету.

– Точно?

– Звичайно. Без проблем.

Гадсон все ще зволікав.

Я підвела очі до неба.

– Так, одного разу я влізла на чуже весілля, але обіцяю, що дочку твою не втрачу.

– Добре, дякую, – з шумом видихнув він.

Згоряючи від цікавості, я увійшла до туалету. Чарлі ніде не було видно, зате я відразу ж зрозуміла, чому вона так турбувалася про кущі. Найсолодший дитячий голосок співав… невже «Джолін»? Стару пісню Доллі Партон. Так, саме її. І здається, мала Чарлі знала напам'ять усі слова.