Страница 8 из 63
Самотня гонитва
Where’d you go?
I miss you so
Seems like it’s been forever.
«Where’d you go», Fort Minor
Кому: Зак <zachxharrington47@gmail.com>
Від: Еш <ashxwalker47@gmail.com>
Дата: 13 жовтня 2017,00:14
Тема: Без теми
Привіт, Заку!
Як ти, друже? Я собі сидів дивився фотки на телефоні, коли наткнувся на твою дурнувату пику. Тож користуюся моментом, щоб надіслати тобі пару слів, бо вже сто років не мав від тебе новин. Оскільки ти точно не цікавишся моїми сексуальними пригодами, я розповім тобі про свій останній вікенд з Еліасом. Цей малий так швидко росте, і він справжній геній, не те, що я. Водив його на ярмарок у Кірксвілі, і він там займав себе тим, що намагався прочитати назви атракціонів. Йому сподобалися ті великі кольорові літери, він сказав, що їх легко розшматувати (хотів сказати «розшифрувати», але я переказую дослівно). До самих атракціонів йому діла особливо нема... А от із солодощами навпаки. Припускаю, це цукрова залежність.
Йому вже скоро чотири, а ви ще й досі не бачились. І от навіщо тебе занесло аж так далеко? Не міг якось будувати своє життя тут? Відколи ти нас покинув, для мене все ніби розчинилося. Люди нецікаві, тож я займаюся звичними дурницями. Коли я не з Еліасом, то дрейфую, збавляю час. Він — ніби перлинка, яка наповнює сенсом моє існування. Але дуже швидко росте, і невдовзі настане та мить, коли він зрозуміє, що я не є зразком для наслідування. Це мене трохи бісить, але я надто дурний, щоб змінитися. Може, колись і захочу, заради нього. Заради інших — навряд.
Прикинь, я знову зустрівся з тою дівчиною, про яку розповідав минулого разу: Скай.
На відміну від попередніх, я не забув її ім’я. Вона ще той екземпляр. Квітка, що не знає, як розквітнути. Небо, надто безкрає, щоб його зрозуміти. Вона повна сюрпризів. Я гадав, що ми нормально розійшлися, але вона, мабуть, щось собі надумала, бо ті кілька разів, коли ми бачилися здалеку, мене обдаровували хіба що вбивчим поглядом. Зрештою, думаю, я зробив їй боляче, як і всім навколо мене. Хтось зникає, навіть залишаючись у Блумінгтоні, інші, як ти, їдуть, але не йдуть мені з голови. Коротше кажучи, я відштовхнув її, як часто роблю, але думав собі, що це було для її ж блага. Тож від чого я хотів її захистити й чому? У тебе немає ніяких геніальних ідей, га? Ти завжди краще розумів людей. А я бачу лише їхню брехню... Без сумніву, тому що теж нею переповнений. Ця дівчина, вона б тобі сподобалася. Шкода, що ти поїхав. Я вже набрид, як зазвичай. Але в тебе буде шанс пожалітися, коли зустрінемось.
Сподіваюся, скоро.
Твій друг
Еш
Я надсилаю листа, не перечитуючи, щоби патетична тональність усіх тих зізнань не змусила мене передумати. Закриваю ноут і кладу його до студентської сумки. Знову беру смартфон. Розблоковую екран. На заставці — фотографія Зака, мого найкращого друга.
Фотогенічний сучий син... Ну, коли схоче. Дідько, треба було додати до листа цей стидобний портрет. Я не стримую сміх.
— Що ти там робиш? Не збираєшся повертатися в ліжко? — гукає мене зі спальні жіночий голос.
Вимикаю телефон і встаю з дивана. Хапаю свою футболку зі спинки стільця, аж тут заходить дівчина. Вона повністю гола, і хай навіть ми щойно переспали, цей брак скромності видається надміру інтимним.
— Чого це ти вдягнув штани? Вже йдеш? Сподіваюся, ти не писав іншій дівчині?
Я міг би сказати, що ні, полестити її самолюбству. Але вона невчасно мене смикнула, тож я не в гуморі. Наближаюся до неї, досі без футболки. Вона трохи розпалюється.
— Ні, бо якщо я колись...
Цілую її. Це не просто доторк губ. Я вкладаю в поцілунок усю свою енергію, щоб змусити її замовкнути, і відчуваю, як захист одразу слабшає. Її пальці занурюються у моє волосся. Притуляюся до неї, її шкіра досі тепла. Вона стогне, і звук приглушений шалом поцілунку. Підтримую її за сідниці, притискаю до свого тіла. А тоді зупиняюся.
— Можеш зробити мені послугу?
— Усе, що захочеш.
Я вірю їй. Цієї миті вона готова прогнутися під найменше моє бажання.
— Забудь мене, — кидаю, полишаючи її квартиру.
-СКАЙ-
Повернення в гру
Let me take you out
Downtown tonight.
«Let Me Take You Out», Class Actress
Змучена, з протяжним зітханням падаю на ліжко. — Важкий день? — питає Вероніка.
— Підготовка до гелловінської туси жере весь мій час, — бурмочу, ховаючи голову в подушку.
— Я тебе попереджала: план неправильний.
— От любиш ти казати, що попереджала.
— Винна, каюсь, але ж я завжди маю рацію, правда?
Сідаю на ліжку, притулившись спиною до стіни, та підтягую коліна до грудей. Вероніка далі малює щось у своєму блокноті, всміхаючись до мене.
— А ти як? Що в тебе сьогодні?
— Вивчали оголену натуру через історію живопису. І можу сказати одне: раніше дівчатам щастило більше. О, ще ми з Паркером пробували зігріваючий гель, щоб додати в стосунки перчику. Але не рекомендую: для пікантності — може бути, але це таки пече!
— Господи боже! Вероніко! — вигукую, і ми обидві регочемо.
Встаю і нарешті знімаю пальто, вивертаю кишені й викладаю вміст на стіл. Серед іншого там шматочок
відерця від попкорну, на якому Джош нашкрябав свій номер. Минув тиждень. Навіть не знаю, навіщо зберігаю його. Вже навіть забила той номер у контакти, але так і не наважилася зателефонувати. Чи написати.
— Хочеш піти з нами сьогодні ввечері на піцу у «Ведмедицю»?
— А хто ще буде?
— Як завжди: Паркер, Керрі, Джейсон, Стюарт і Джош.
— Джош?
Озираюся, заскочена зненацька. Вероніка вдає, що не помічає, зосереджена на своєму малюнку.
— Так, той самий Джош, який відчайдушно чекає, коли ти йому передзвониш! — нарешті каже вона, задоволена ефектом.
— Стривай, ти його запросила? Серйозно?
На кого я буду схожа, якщо не передзвоню йому до того, як побачу знову? Він розсердиться, якщо я цього не зроблю? Розчарується? Чи це для мене важливо? Несвідомо починаю намотувати кола кімнатою, і вже близька та мить, коли візьмуся гризти нігті, аж тут Вероніка знову атакує:
— Я серйозно, так. Мені вже набридло спостерігати, як ти тільки язиком плещеш замість діяти. Скай до навчання була набагато веселішою! — Я вдаю образу. — Він милий, крутий, грає за «Гузерс» і залишив тобі свій номер на відерці від попкорну. Чого тобі ще треба?
Чи справді він милий? Боже, так. Чи справив він на мене гарне враження? Ну авжеж. Чому я йому не подзвонила? Чудове запитання. А відповідь, напевне, можна вкласти у дві літери одного імені. У моїй підсвідомості він — перешкода для стосунків із хлопця* ми. Але чому?
Треба за нагоди про це поміркувати.