Страница 7 из 63
Раз чи два перетнувшись у кампусі, ми з ним не перекинулися й словом. Я швидко зметикувала, що із цієї історії треба винести якийсь позитив, — і ось я тут.
— Скай! Агов!
Вимикаю пилосмок і здивовано озираюся.
— Привіт, Сибілло! Вибач, я тебе не чула.
— Не біда. Ти ввімкнула машину для попкорну? Ми от-от відкриємося.
— Я все зробила. Дочищу килим, і можна починати.
— Гаразд, відкрию тобі касу. Цього вечора відповідаєш за кондитерку.
— Прийнято.
На початку місяця я влаштувалася на роботу в «Магітеатр», старий блумінгтонський кінотеатр. За мною наглядає моя колега Сибілла — симпатична дівчина змішаної раси. Вона теж студентка, але на кілька років від мене старша. Ми добре порозумілися. Каштановий ореол шевелюри, шкіра бурштинового відтінку... На обличчі завжди грає пустотлива усмішка. Навіть коли Сибілла сердиться, все одно здається, ніби вона хитро всміхається своїми мигдалевидними очима. Мені до вподоби її життєлюбство, і між нами взаємна симпатія. А ще в нас із нею схожі смаки.
Не те щоб я потребувала цієї роботи, але працювати хотіла. Багато студентів, як-от Еш, добряче гарують, щоб оплачувати навчання. Того дня він, можливо, навмисно змусив мене постати перед моїми сентиментальними шаблонами, але мимохіть також витягнув на світло інші шаблони — ті, за які я трималася з міркувань зручності.
Я вирішила навчатися в Блумінгтоні, а не в Іллінойському університеті Чикаго, через бажання звільнитися від тиску сім’ї. Але вони оплачують моє навчання, і я беру їхні гроші, не змигнувши оком. Те, що в мені бачать багатійку, не надто мене турбує. Проблема в тому, звідки надходять ці гроші. Хіба я хоч раз намагалася від них відмовитися? Могла би кинути навчання, влаштуватися на роботу, податися на
стипендію... Та замість цього вибрала найкоротший шлях геть із Лібертівіля.
Зрозуміло, що підробіток на пів ставки в «Магітеатрі» не дасть змоги покрити всі мої потреби, але я сприймаю це як початок. Наразі змін більше в моїй голові, ніж на банківському рахунку.
Щойно ми все підготували, наринули клієнти. У програмі сьогодні — ретроспектива фільмів із Джеймсом Діном. Наш кінотеатр — це здебільшого тематичні вечори та незалежне кіно. Великі розважальні комплекси з околиць міста роблять ставку на блокбастери, і я могла подати заявку туди, вони ж бо там завжди набирають, — але закохалася в це місце, сповнене спогадів і магії. Й після одного сеансу, насолодившись на самоті попкорном під «Звіяних вітром», вирішила відгукнутися на оголошення, приклеєне до віконця каси.
Останні відвідувачі саме зайшли до зали, тож маємо попереду дві години спокою.
— Сьогодні чимало народу, власник буде задоволений. Вечори кіноклубу завжди популярні! — зітхає Сибілла, спираючись на прилавок зі смаколиками. — Це ж ти займаєшся програмою на Гелловін, правда? Не сильно на тебе тиснуть?
— Трохи є. Роботи буде більше, ніж я очікувала, але так мені буде дещо легше влитися в студентське життя.
— Ти вже обрала фільми?
Незадоволено чухаю потилицю, адже Сибілла нагадує мені про ту кляту дилему, хоча до дедлайну ще два тижні.
— Ще ні. Вагаюся між фільмами Джорджа Ромеро та марафоном Фредді Крюґера.
— І те, і те цікаво, але доведеться вирішувати, — резюмує Сибілла, зображуючи монстра в пальчатках із лезами.
У кінотеатр заходить компанія із чотирьох хлопців — спортсменів у формених куртках «Гузерс», університетської футбольної команди. Поки троє прямують до зали, останній, мідяно-рудий, зупиняється на півдорозі, дивиться на мене й махає товаришам рукою:
— Чекайте, хлопці, я секунду, — він завертає до мене, такий весь із себе ретро. Джеймс Дін був би в захваті. Хлопець має гарну статуру, а пружні кроки до мого прилавка наголошують, що він атлет.
— Привіт. Два великі солодкі попкорни, будь ласка.
— Це все?
— Не знаю, ще думаю.
— Джоше, ти там рухаєшся? Пропустимо ж початок! — гукають його приятелі.
Він робить їм знак зачекати й знову дивиться на мене. Усміхається. Вдає, що розмірковує.
— Не затримуй своїх друзів, ви й так уже пропустили добрий шмат фільму.
— Та я вже його бачив, не страшно.
— То ви просто зависаєте?
— Направду, мої приятелі сказали, що збираються до «Магітеатру», де працює нова мила дівчина, тож я руками й ногами вчепився за привід прийти.
Овва! Цього я не очікувала. Тож стою, впершись носом у попкорн, а щоки палають від несподіванки.
— Та я жартую! Не знав, що ти тут працюєш. Але я вже раз тебе бачив, на лекції з біології. Хіба ні? Твоє ім’я...
— Скай, — відповідаю тихо.
— Радий знайомству, Скай, — каже він, простягаючи мені руку. — Я Джош, як люб’язно прокричали мої друзяки. Не хочеш із нами на келишок після роботи?
Джош вдивляється в мене очима з відблиском осені — цей відтінок додає інтенсивності його погляду. Я схвильована, і не приховую цього.
Але гіркий присмак попередньої гри в спокусу, на яку я піддалася, ще залишається на моїх губах. Тож відмовляюся, простягнувши йому два відерця з попкорном:
— Вибач. Багато роботи, і я маю повертатися додому одразу після.
Він прикушує губу, розчарований, але не наполягає. Розраховується і йде до своїх приятелів — спиною вперед, утримуючи мій погляд.
Я говорила з ним сухувато, проте хлопець не був нахабою — навіть милий, як придивитися. То хто в мені його відштовхнув? Маленька чемна дівчинка Скай — чи інша Скай, яка досі переживає наслідки зіткнення з Ешем? Мені не подобається жодна з них.
Сеанс закінчився, і я саме хотіла приєднатися до Сибілли, яка прибирала залу, аж тут побачила, як Джош прямує до мене з двома порожніми відерцями від попкорну в руках.
— Подумав, якщо принесу їх, це полегшить твою роботу.
— Мило з твого боку. Це був привід повернутись і поговорити, так? — кажу, забираючи сміття.
— Вгадала, — зізнається він. — Я не наполягаю щодо сьогодні, зрозумів. Але питаю, ризикуючи здатися надто напористим, чи, можливо, в принципі, ми якось зустрінемося... іншим разом?
І знову цей погляд. Чи справді я хочу відмовити? — Можливо...
— Тож до наступного разу?
Усміхаюся йому — це моя відповідь. Він розвертається на п’ятах і вже на виході озирається востаннє, склавши руки мегафоном.
— Тоді — мій номер на одному з відерець!
Після чого зникає в нічному місті, щоби наздогнати своїх друзів. Дідько! Я вже викинула ті відра... Повернувшись додому, здається, досі чую відлуння реготу Сибілли, що спостерігала за тим, як я риюся в смітнику.
-ЕШ-