Страница 61 из 63
Чи цей біль колись покине мене? Чи ця грудка в шлунку колись зникне? Чи зможу я забути Скай? Я навіть із нею не попрощався. Боявся, що востаннє відчувши смак її губ, уже не в змозі буду приїхати сюди. Може, таки варто було сказати їй: «Я кохаю тебе»? Знаєш, я ніколи нікому цього не казав. Мій язик іще не куштував тих слів. Думаю, мені потрібне твоє прощення, Заку. Але ти вже ніколи мені його не даси. Треба, щоб я попросив його в тебе особисто, але, мабуть, навіть тоді ти мене не пробачиш. Я грандіозно облажався, і думаю, що саме тому не розкрив своїх почуттів перед Скай. Не сказав їй, що відчуваю. Я не гідний щасливого фіналу... А може, я просто боюся, що вона нічого не відповість. Зрештою, може, вона мене не кохає. Чорт, я більше нічого не знаю.
Я загубився, Заку, а тебе надто довго немає, щоб допомогти мені виплутатися. Але в усьому винен лише я сам... це тільки моя провина.
Сльоза розбивається об екран смартфона. Я помилялася протягом усієї його гри. Ми виграли, але були надто дурні, щоб це визнати. Я мушу його побачити, сказати йому все, що відчуваю.
— Добре, до зустрічі! — Вероніка закінчує розмову. — Вибач, — каже вона, повертаючись до мене, — це було важливо. Тож, моя люба, що... Ти плачеш?!
— Він кохає мене.
— Що?!
— Еш! Він мене кохає...
— Ти ще не подивилася?..
Хитаю головою, не слухаючи її. Я мушу його знайти, просто зараз. Я знаю про його почуття, знаю, що він віднайшов сенс жити... Завмираю. Сенс, який я в нього відібрала того дня на цвинтарі. Думаю про його відсутність на факультеті, на вечірках... Можна було б зателефонувати в дайнер і спитати, чи виходив він на роботу останніми днями. Котра година? Дідько, там іще зачинено. Не можна чекати...
— Я мушу бігти! Можливо, з ним сталося щось страшне!
В останню мить Вероніка встигає вхопити мене за зап’ястя, вкласти в долоню предмет, який я забула на столі біля чайника, і затиснути мої пальці своїми.
— Візьми це, люба. Повір, ти б хотіла мати це із собою...
Навіть не опускаючи погляду, розумію, про що вона. Але мій розум ніби під наркозом. Не промовивши жодного слова, йду до дверей. Мої думки тільки про Еша. Намагаюся набрати його і, навіть не чекаючи відповіді, вибігаю назовні.
Мчу з гуртожитку, мов божевільна. Машиною швидше не буде, а пішки я можу скоротити шлях через кампус. Минаю піцерію, заглиблююся в лісисту частину парку. Біжу звивистими доріжками, мчу повз обсерваторію. Мені перехоплює подих, щоки палають, але енергія відчаю штовхає вперед. У голові відлунюють удари серця.
Поспішаю до його помешкання, що за кампусом. Сьогодні спекотно, як у пеклі, я вся мокра. Досягаю його поверху, подолавши сходи стрибками через чотири сходинки. Краплі поту стікають моєю спиною — я бігла без зупинок. Тарабаню кулаками у двері, ніби якась істеричка, ніби від цього залежить життя. Ніби його життя від цього залежить.
— Еше! Еш! Відповідай мені!
Господи, скажіть мені, що ще не надто пізно...
-ЕШ-
Полиш помирати
But I couldn’t stay away, I couldn’t fight it
I had hoped you’d see my face and that you’d be reminded That for me it isn’t over.
«Someone Like You», Adele
Промінь світла пробирається в мою кімнату крізь штори, а чийсь захеканий голос вириває мене зі сну. Я не знаю, котра година, — нарешті перестав усім цим заморочуватися. Останні дні, не певен, яким дивом, мені вдавалося вчасно з’являтися в «Сільській смакоті». Решту часу я просто личинка, не здатна ні на що, крім як валятися в ліжку з пляшкою випивки у правій руці та пакетом несвіжих чипсів у лівій. Звісно ж, на самоті. Інтенсивно й відчайдушно самотній.
У двері досі гупають. Дайте мені в біса спокій! Ця наполегливість бентежить мене, тому я встаю, натягую брудну футболку та йду, в шортах і босоніж, до вхідних дверей.
Сибілла стоїть на порозі, вкрай розгнівана. Вона заходить, не питаючи дозволу, і пробігає поглядом по моєму помешканню.
— Усе, Еше, годі. Пакуй валізи. Ти їдеш із нами в Нью-Йорк.
Замикаю за нею двері й теж заходжу до кімнати. Вона відчиняє вікно, щоби провітрити, піднімає дві порожні пляшки з підлоги, йде на кухню, щоб приготувати каву.
— Тоді я була серйозна, ти в курсі? А сьогодні ще серйозніша. Ти не залишишся тут, чуєш? Це навіть не обговорюється.
Я не бачив її два тижні. Продинамив її прощальну вечірку, пропустив заняття... Не знаю, що Скай могла їй розповісти, але Сибілла мала би знати, що в такі моменти найкраще, що можна зробити, — це залишити мене на самоті.
— Погана ідея, — кажу їй. — Вам краще буде без мене.
— Послухай, не знаю, що сталося зі Скай, і це мене геть не обходить. Але я не дам тобі потонути, чуєш?
— Сибілло...
— Облиш уже свої довгі промови! Ти потрібен Еліасу, ти потрібен мені. Якби ти тільки бачив його на прощальній вечірці! Весь вечір очей від дверей не відривав. І це не ти мусив його втішати й говорити, що ми ще підемо з тобою попрощатися. І тим більше не ти заледве зупинив п’ятирічного хлопчика, який хотів утекти, щоб жити з тобою в Блумінгтоні.
Я мовчу. Мені достатньо уявити цю сцену. В очах пече, а це поганий знак.
— Завдяки Скай я побачила, що ти можеш із цього виплутатися. Не уявляю, скільки сил ти поклав на те, щоби відштовхнути її подалі від себе, але для тебе ще не пізно, чуєш мене?
Вона свердлить мене важким поглядом, імовірно, очікуючи на відповідь. Але Сибілло, що ти хочеш почути? Що я прольотчик, а ти покладаєш надії на негідника? Її очі наповнюються сльозами, і мені болить, бо я завдаю страждань тим, хто для мене важливий.
— Я все перепробувала, — веде далі вона, роздратована моїм мовчанням. — Наближалася, віддалялася, забувала, починала спочатку — поки не виснажилася... Знаєш, ти не єдиний, кого переслідує те, що сталося. Я сумую за Заком так само сильно. Але тепер ти мусиш рухатися далі, а в мене не вистачить сил витягти тебе самотужки.
— Це місце обіч вас... це було його місце, не моє! Я не можу його замінити.
— Чорт, Еше... не кажи так! Ти потрібен мені, Еліасу також. Разом ми родина, ми не хочемо тебе покидати, я не хочу покидати тебе вдруге... Я не повторю цієї помилки, тож і ти не кидай нас. Більше тебе нічого тут не тримає. Якщо ти таки не хочеш рухатися далі по життю, гаразд, але хоч дозволь собі доїхати з нами до Нью-Йорка, згода?