Страница 60 из 63
Вероніці хтось телефонує, і вона відходить, щоб поговорити. Її голос повертає мене до реальності. Я не пхатиму туди свого носа, не буде в мене цієї слабкості. Зминаю папірець у кульку й кидаю в смітник. Цієї миті ловлю своє відображення в дзеркалі. Дивлюся на своє тіло й думаю про тату, хоч воно й приховане. Спочатку почуваюся дурепою через те, що закарбувала його на собі на все життя, та потім, коли згадую його татуювання й нашу розмову, мене охоплює невимовний смуток.
Подеколи я почуваюся краще. Мені навіть здається, що я рухаюся вперед. Крок за кроком. Але в інші моменти, як-от сьогодні, сльози наповнюють мої очі, і я не в змозі їх стримати.
Мені його так бракує...
Він залишив частинку себе в кожному із цих мейлів. Читаючи їх, я могла би нарешті вхопитися за правду. Його правду.
Я хочу опиратися, справді хочу, але сумніви, які опанували мене останніми днями, надто важкі. Цього разу мені не хочеться бути сильною. Дістаю той папірець, розгортаю його і вводжу паролі на телефоні. Коли відкривається поштова скринька, мені відбирає мову. Сторінки й сторінки непрочитаних листів... Окрім спаму, більшість із них від Еша. Не знаю, із чого почати, тож, по-своєму егоїстично, відкручую список назад до того дня, коли ми вперше зустрілися.
«Прикинь, я знову зустрівся з тою дівчиною, про яку розповідав минулого разу: Скай.
На відміну від попередніх, я не забув її ім’я. Вона ще той екземпляр. Квітка, що не знає, як розквітнути. Небо, надто безкрає, щоб його зрозуміти. Вона повна сюрпризів».
Його перше враження про мене не було таким, як я припускала: він уже тоді визначив мене і зрозумів, а я ж оцінювала його, не розуміючи. А ще — він помітив мене, думав про мене, розповідав про мене своєму найкращому другові.
«Зрештою я відштовхнув її. Як і багатьох інших. Я зайшов так далеко, що переконав себе, ніби це для її ж блага. Але від чого направду я хотів її захистити і, головне, чому?»
Захистити мене? Того вечора я думала, що він виставив мене дурепою. Як мінімум виявив байдужість.
Гортаю листи, і мене охоплює дивне відчуття. Що більше минало місяців, то більше він довірявся своєму другові, розповідаючи про наші стосунки.
«Ця дівчина не дуже мене й цікавила, доки я не дізнався, що вона така сама зруйнована, як я. Її страждання здалися мені прекрасними, У мене, здасться, проблема, І я не впевнений, що хочу, щоб вона мала таку саму. Вона ще може з цього виплутатися.,.»
Моє серце стискається, поки я це читаю. Еш тільки те й робив, що захищав мене від себе самого. Він ніколи не насміхався, завжди піклувався про мене, як ніхто інший, і це від першого дня, навіть у тій кімнаті, де він мене відштовхнув. Я почуваюся дурепою, розгубленою... Але не це найгірше. Найгірше в кінці цього листа.
«Не впевнений, як довго зможу чекати нашої зустрічі. Знаю, що зустріч призначено, але вона здається надто далекою. Можливо, після від’їзду Сибілли ніщо не завадить мені до тебе приєднатися».
У голові пролітають усі інші його мейли й це незмінне «побачимося». Чи просто це звична форма прощання? Ні, він явно мав намір накласти на себе руки. Може, я себе накручую... Хотіла б у це вірити, але не виходить. Глибоко вдихаю, швидко прокручую наступні листи, аж до кінця списку. Останній датований днем поїздки на цвинтар. Мої руки трусяться, коли я його відкриваю.
Кому: Зак <zachxharrington47@gmail.com>
Від: Еш <ashxwalker47@gmail.com>
Дата: 10 червня 2018,15:46
Тема: Без теми
Заку,
як сказати дівчині, що кохаєш її, якщо знаєш наперед, що вона точно про це зрештою пошкодує? Чи існує спосіб? Пам’ятаю, ти зізнався Сибіллі в пісні. Ти завжди був обдарованіший у цьому, ніж я: ніколи не боявся відчувати, що б це не було. Навіть коли було важко, ти знаходив сміливість висловлювати почуття...
Коли Скай зізналася мені, що весь цей час не була ні з ким іншим, я зрозумів, що моя прив’язаність до неї вийшла далеко за межі тої дурної «дружби з привілеями». Полегшення було таким величезним, що мені здавалося, ніби ті три слова вирвуться самі собою. Я не міг би змиритися, якби інший чоловік знав її тіло так само добре, як я, якби вона кінчала в руках іншого, якби дивилася на когось із виразом, призначеним мені. Знаєш, я можу уявити це в усіх деталях, просто заплющивши очі.
Скай хмурить ліву брову, коли згадує своє минуле, а ще має звичку покусувати губу, коли робить університетські завдання й починає втрачати концентрацію. Я міг би написати цілу книжку про неї, її звички, секрети її тіла, і ще одну книжку про те, що я відчуваю завдяки їй.
Я не мав би розповідати тобі все це, від самого початку не мав би цього робити, це жорстоко, вибач, але... кому ще я міг би звіритися? Адже саме з тобою завжди всім ділився...
Хай там як, ці питання ніколи не отримають відповіді. Я зараз у Нью-Олбані, перед перехрестям із дорогою, яка веде на цвинтар. Сьогодні 10 червня 2018 року, сьогодні рівно п’ять років, відколи ти пішов. Мені й досі здається, що це було вчора. Звук удару й запах горілих шин закарбувалися в моїй пам’яті. Цього року мене ніщо не мало стримувати, і ми нарешті змогли б зустрітися знову, сьогодні. Однак якщо в листопаді все здавалося зрозумілим, зараз мене роздирають сумніви, друже. Уперше за довгий час я боюся. Після від’їзду Сибілли та Еліаса боюся втратити останню причину, чому життя ще варте того, щоб жити. Протягом усіх цих років я вважав, що живу заради Еліаса та Сибілли. Тепер думаю, що просто чекав на Скай, чекав, що з’явиться людина, здатна вивести мене з мороку.
І от тепер я наляканий, боюся її втратити, боюся покинути її.
Заку, вибач мені. Звісно, я не заслуговую щастя, якого позбавив тебе, але, як думаєш, можливо, Сибілла таки мала рацію? Може, мені час рухатися далі?
Я досі на це не здатен. Стільки всього зупинилося, відтоді як ти пішов. У нас були спільні плани, які ніколи не здійсняться. Я просто божеволію від цього.