Страница 59 из 63
Відчуваю нудоту і стримую гикавку, що насторожу Вероніку. Вона хапає смітник, що стоїть біля мого столу, і подає мені. Блюю туди, а вона обережно тримає моє волосся. Так само, як Еш на тій вечірці після Дня подяки... Він піклувався про мене. Просто піклувався. Плачу сильніше й сильніше, і дійсно не знаю, чи ті спазми, які стискають мене, є наслідком блювання чи потоку смутку, що мене зносить.
Чому біль навіть сильніший, ніж від ударів Адріана? Чому болить більше, ніж від усього, що я вже пережила?
Вероніка обіймає мене, і я провалююся в її обійми. — Ти маєш жити далі, Скай. З ним чи без нього. Без нього. Він дав це зрозуміти.
* * *
З динаміків лунає «Teenagers» від Му Chemical Romance. Студенти наелектризовані. Вероніка не випускає мене з поля зору. Вона танцює зі мною, використовуючи всю свою винахідливість, щоб змусити мене усміхнутися. Повторюю її рухи, вихилюю кілька келихів поспіль. Дію на автоматі, але правда в тому, що почуваюся абсолютно не в своїй тарілці. Вони сміються, вони танцюють, а я просто тут, занурена в цей потік. Немов бідолашна загублена дівчинка, за кожної нагоди шукаю очима Еша, але його немає.
Ніби він зовсім зник.
Я б воліла бачити його на тому дивані в облозі однієї-двох збуджених дівчат, яким він піддався би без зайвих слів, а після гри викинув би геть. Мені дуже хотілося побачити того Еша з перших днів. Безсердечного виродка, який бере, ніколи не віддаючи. Думаю, що, незважаючи на біль, який би я відчула, мені було б легше перегорнути цю сторінку, якби він був поруч. Якби зробив те саме...
Баси музики проходять крізь мене, ритм повертає мене на вечірку, але посеред веселощів стоїть бездиханне тіло, і тільки біль, що тисне в грудях, справжній.
Раптом, коли я вислизаю на хвилину, щоб наповнити склянку, хтось тягне мене за руку.
— Ходімо, є ідея! — каже Вероніка.
Вона спрямовує мене до саду, наче порожню маріонетку, і вказує на басейн.
Літо наближається. Гадаю, вода приємна. Більше нічого не питаю і стрибаю одягнена слідом за подругою. Паркер, Керрі та Стюарт приєднуються до нас, як і кілька інших студентів, чиї обличчя здаються знайомими. Вони відриваються на повну, бризкаючись і розливаючи своє пиво, піна від якого вкриває поверхню води.
Мені боляче від їхньої радості.
Дуже хотілося вірити Вероніці, що вихід у люди відволіче мене від думок. Але сьогодні мені тут не місце. Вони залазять одне одному на плечі і влаштовують водну баталію. Користуюся нагодою, щоб поставити свій келих на край басейну, і пливу.
Досягаю металевої драбинки, де вода найглибша. Дозволяю собі піти під воду й хапаюся за останню перекладину, щоб утриматись. Музика, крики, вечірка — усе зникає. Світ тиші огортає мене. Я навіть не знаю, чи плачу. Під водою важко розрізнити.
Зір затуманюється. У кінці басейну невиразно розрізняю тіла, що рухаються. Вони галасують, намагаючись на повну використати останні кілька вечорів перед від’їздом із Блумінгтона, який покинуть аж до початку наступного навчального року. Куди я поїду цього літа? Точно не до сім’ї...
Дивлюся на поверхню води. Вогники гірлянд миготять на хвилях. Поза тим, я не можу розгледіти зірки в чорноті ночі. Згадую слова Еша про зорі в темряві. Вони згасли. Чи взагалі сяяли колись?
Заплющую очі.
Темрява й тиша — це все, що в мене лишається.
Кричу щосили. Крик виривається хмарою бульбашок, які піднімаються на поверхню. Мені бракує повітря. Легені благають про кисень іще деякий час, але біль нарешті вщухає. Усе замовкає: мої проблеми, моя мука... Відпускаю драбину й дозволяю собі тонути, на диво спокійна.
-СКАЙ-
Хмарне небо
The day you slipped away
Was the day I found it won’t be the same.
«Slipped Away», Avril Lavigne
Кінець червня. Студентам час покидати факультет, а Сибіллі — вирушати до Нью-Йорка. Я ж, покинувши те кладовище, практично покинула своє життя — принаймні мені довелося радикально його реорганізувати, щоб надалі жити його без Еша.
Я більше не бачила міс Парке. Знаю, що вона все розуміє, але я досі зла на себе. Ще я забрала години Сибілли в «Магітеатрі», що дає мені змогу мати пристойний дохід. їй доводилося рано йти з роботи, щоб доглядати за Еліасом, бо Еш, не попередивши її, перестав приходити й допомагати. Вона організувала прощальну вечірку, але я відхилила запрошення. Зараз Сибілла, напевне, вже на шляху до Великого Яблука.
Вечірки? Із цим для мене покінчено. Вероніка зрештою перестала запрошувати скласти їй компанію. Тієї ночі я усвідомила, що зовсім не горю бажанням побачити Еша з новою гравчинею, Еша, що перегорнув сторінку... Усе було геть навпаки. У глибині душі я сподівалася побачити змучену душу, позаяк це доводило би, що я для нього щось важу.
Але не варто триматися за хибні сподівання. Якщо я хочу перегорнути сторінку, треба викреслити його з мого життя.
Відколи я це зрозуміла, молюся, щоб ніде не перетнутися з Ешем — ні в кампусі, ні виходячи з «Магітеатру». Навіть роблю чималий гак, щоб більше не проходити повз «Сільську смакоту». Я не уникаю його через гнів чи образу. Просто боюся... боюся, що не витримаю й повернуся до нього — щоб знову зводити порахунки, як тоді, в дайнері того ранку, після нашого знайомства.
Боюся, що він знову відмахнеться від мене.
Вероніка сказала, що більше не бачить його на вечірках.
Може, він теж мене уникає.
Коли я вирішила викреслити з життя свою родину, то відчула певне полегшення. Наче звільнилася від раку, який пожирав мене зсередини. Вийшовши з гри, яку ми вели з Ешем, я відчуваю, що залишила там частинку своєї душі. Мені нестерпно його бракує. Думаю про нього щомиті. Спогади, емоції, жаль, хвилювання. Мені здається, що я втекла від його нещастя, хоча направду він не залишив мені вибору.
Його відсутність трохи схожа на ломку. Моє тіло важко її переносить. Утома, запаморочення... Щойно я щось ковтаю, мій шлунок вивертає. Мабуть, тіло пристосовується до мого настрою — принаймні я так думаю.
У Вероніки є інша теорія, яку вона хоче перевірити. Виконую її вказівки й чекаю на вердикт, але поки що вона відмовляється його мені озвучити.
Машинально складаю речі на столі й починаю їх сортувати. Ох, якби моє життя було таким простим: емоції — розкладені за розміром, як книжки; непотрібні думки — у смітник, як цей папірець. Цей папірець, це... Це ж паролі доступу до поштової скриньки Зака. Можливо, все склалося б інакше, якби я глянула туди хоч краєм ока? Можливо, я знайшла би правильні слова? Чи я ще можу їх знайти? Я більше нічого не винна Ешу, але він винен мені правду. Що б там не казали, вона мені потрібна. Я маю знати правду.