Страница 58 из 63
Дзеленчить дзвоник на дверях, і міс Парке виходить із дайнеру, затиснувши під пахвою парасольку. Роззирається. Ми за кілька кроків одна від одної. Почуваюся спійманою на гарячому.
— Скай?
Навіть не можу їй відповісти. Я жалюгідна, геть мокра. Її мила офіціантка, героїня сентиментального
фільму, який розігрувався тільки в її голові. Міс Парке дивиться на мене якусь мить і розуміє: щось не так.
— Ти вся мокра, заходь.
Вона розвертається й знову відчиняє двері, але я не здатна цього витримати. Адже життя без Еша — це життя без цього дайнеру.
— Я не можу, міс Парке. Не можу.
— Що це ви кажете? Ходіть, розкажіть мені все у теплі.
— Вибачте, міс Парке. Я... Я мушу звільнитися.
Хотіла би я піти за нею, пояснити, чому прощаюся, — принаймні придумати якусь брехню, схожу на правду. Але моє тіло відмовляється слухатися.
Літня пані дивиться на мене з-під своєї парасолі.
— З якої причини?
— Перший урок, який ви мені дали — це не приносити особистих проблем на роботу.
— Хіба ви щойно не звільнилися? До того ж — я саме зачиняю заклад, робочий день закінчився.
— Я... Я... Я не витримаю, вибачте.
Не наважуюся подивитися на неї, щоб не прочитати в її очах розчарування чи гнів. Її голос повертає мене до реальності.
— То з якої причини ви направду покидаєте мій заклад, міс Пауелл?!
Її слова звучать у моїй голові та набувають іншого сенсу. Вона питає, чому я звільняюся, але я чую: «Що пішло не так?».
— З якої причини? Бо він поставив на мені хрест? Бо я поставила хрест на ньому? Бо якщо я йому не потрібна, мені тут не місце, міс Парке.
Ці слова ніби відлунням пройшли крізь усе моє життя. Здобувши незалежність, я вирішила, що знайшла своє місце. Еш урятував мене, подарував найкращі тижні мого життя, і саме тому я тепер така нещасна.
Я програла значно більше, ніж цю партію. Я втратила його. Порвати з Ешем — це порвати із життям, яке я вже встигла побудувати для себе. Але чи можна говорити про розрив, якщо ми ніколи не були разом? Наш гарненький картковий будиночок змило його брехнею.
Шлюзи нарешті відкриваються, і ридання заливають моє обличчя так, ніби небо ніколи не перестане плакати. Падаю коліньми на мокрий асфальт і просто розпадаюся на шматки перед очима колишньої начальниці. Думаю, це найпаскудніше звільнення в Гї кар’єрі.
Завмираю там, нещасна, на тротуарі під дощем, і думаю, що ж мені тепер робити. Як раптом тінь накриває мене. Міс Парке стоїть переді мною під парасолькою.
— Опануйте себе, Скай. Дівчинко, ви були однією з найкращих моїх офіціанток. Проте, повірте мені, я все це бачила! Ви легко йдете на контакт, завжди в доброму гуморі, справжня трудяга. Але дозвольте вам сказати, що поза роботою ви ніщо інше, як маленька нікчема.
— Ви праві, я ніщо інше, як...
Не встигаю закінчити фразу, як вона кидає парасольку і, незважаючи на свій поважний вік, опускається на коліна й міцно мене обіймає, а рука гладить моє мокре волосся.
— Кожен день учить нас жити, моя маленька. Кожен день. Ми приймаємо відсутність і рухаємося далі.
Міс Парке завжди була ясновидицею. Вона знає Еша, знає нас обох, і, здається, засмучена тим, як змінилися наші стосунки. Мені погано, мене нудить. Раптом я згадала: міс Парке удова. Не знаю подробиць, але її чоловік загинув на війні у В’єтнамі. Вона самотня вже понад п’ятдесят років. Без дітей... Лише купка диваків, які вигадують собі драми в її маленькому ресторанчику. І все ж вона пригортає мене, наче я її плоть і кров. У її люблячих руках я відпускаю себе. Ніхто ніколи не пригортав мене так. Ми стоїмо на колінах під дощем, і на кілька секунд, на маленьку вічність, я більше не самотня.
-СКАЙ-
Піти на дно
Blurring and stirring the truth and the lies
So I don’t know what’s real and what’s not.
«Going Under», Evanescence
Частина мене лишилася на тому цвинтарі.
Щодня вставати з ліжка й одна за одною переставляти ноги коштує мені невимірюваних зусиль.
Мені його так бракує. Але це реальність, яку треба визнати.
Сили рухатися вперед, долати демонів... я свідома того, що черпала їх із наших партій, з наших моментів, проведених разом... з його присутності.
Мушу всього вчитися спочатку. Сама.
Мушу сидіти на своєму ліжку й дивитись у вікно, поки Вероніка не вийде з душу, і, бачить бог, вона завжди стирчить там по три години. Сусідка сушить волосся й кидає на мене несхвальний погляд.
— Скай...
Навіть не повертаю до неї голови.
Вероніка сідає на моє ліжко — те саме, яке знало Еша. Кусаю губу. Мені так себе шкода. Ну чому не вдається думати про щось інше?
Зазвичай Вероніка залишалася в гуртожитку Паркера, однак від початку тижня повернулася. Мені не довелося нічого пояснювати — думаю, все можна бу. ло прочитати на моєму обличчі.
— Ходімо з нами цього вечора. Тобі буде корисно трішки вийти в люди.
— Не цього разу...
Знову думаю про те, як востаннє ми ходили на вечірку, щоб відволіктися від проблем: тоді зателефонувала моя мати й повідомила, що сім’я Кларксів святкуватиме з нами День подяки. Того вечора в нас із Джошем усе склалося не зовсім так, як я сподівалася. Власне, зовсім не так.
— Скай, ми з тобою ще не говорили як слід, і я бачу з твого обличчя, що ти не хочеш. Коли ти приїхала на початку навчального року, то тягла за собою купу старих скелетів, від яких хотіла звільнитися. Не дозволяй Ешу зруйнувати всі ці зусилля. Іди прийми душ, одягнися, і ходімо з нами.
— Якщо я й змінилася, то лише завдяки йому, Вероніко. Сама я б ніколи не впоралась. А тепер...
— Вибач, але я не можу дозволити тобі так говорити. Ти йому нічого не винна. І думаю, ти дала йому багато — набагато більше, ніж він тобі. Хай там як — ти сама себе створила, чуєш мене? Не приписуй йому цієї заслуги!
— Ти не знаєш усього. Не знаєш, куди я їздила...
— Я не мушу цього знати, щоб розуміти, що ти не заслуговуєш бути в такій ситуації. Але якщо колись ти захочеш про це поговорити, знай: я поруч.
Бачу щирість у погляді Вероніки, її рука енергійно стискає моє плече. Розповісти їй про Адріана? Про мій аборт, про побиття? Про Джоша? Пояснити їй, як поцілунки Еша давали мені відчуття одужання раз за разом? Як його спосіб дивитися на мене ніби стирав усі принизливі погляди членів моєї родини?