Страница 57 из 63
Ледве наважуюся зустрітися з ним поглядом. У нього дивний тон. Він справді хоче знати? А він сам на щось сподівався? Від його слів боляче, наче один із його м’ячів влучив мені в живіт. Та фраза розриває навпіл, і я боюся, що мене знудить на могилу його найкращого друга. Сумніви — жахливий союзник у цей момент. Чи може бути, що наша історія була грою від самого початку? Що наша дружба і єдність трималися на простому правилі: жодних зобов’язань? Невже я стала такою дівчиною, яку він, не шкодуючи, лишає, щоб далі животіти на самоті? Як я можу довести йому свою щирість, що я не втечу від нього, що я поруч, коли він затято намагається дати зрозуміти, що мені тут немає місця? І ніколи не було...
Що він не був щирим...
Цвинтар знову поринає в тишу. Чи сподівалась я на щось більше?
Неважливо, якою буде відповідь, Еше: ти вже стільки разів від неї відмахувався! Ти не можеш розбити мені серце, а потім питати, чи справді воно билося для тебе. Ти загубився, знаю, і я така сама загублена. Ця історія лякає більше, ніж зрада моїх батьків. Ранить набагато сильніше, ніж удари Адріана. Робить мене вразливішою, ніж на наступний день після аборту...
Усе стає надто складно. Вага несказаного тисне на мене й пробуджує почуття, яких я не хочу відчувати. Підраховую власні рани; ніколи б не подумала, що Еш подовжить їхній перелік. Сибілла мала рацію: Еш токсичний. Я не можу його врятувати. Не здатна на це, поки він грає зі мною. Я втомилася від цих маніпуляцій — спізнала їх, коли була підліткою, і Еш не погребував піти таким самим шляхом. Він узяв від мене те, чого бажав: мить щасливого й вільного життя, якою немовби присмачив власні гіркоту і крах.
Я більше не хочу... більше не можу цього витримувати. Інстинктивно відступаю, щоб захиститися, і мій розум відступає також.
— У незнайомців не закохуються.
Не впізнаю голос, який промовив ці слова. Він дивиться на мене тим бісовим пронизливим поглядом. На якусь частку секунди вагаюся... Ви колись помічали, що поранене серце стукотить сильніше? Це така іронія? Я більше не гратиму в цю дурну гру. Більше ніколи. Кілька місяців тому я була розбита на шматки, а він зібрав мене докупи. Те, що я стала сильною, що не дозволила моїм демонам поглинути мене — це все завдяки йому. Але якщо цей шлях був вимощений брехнею, чи аж такий він цінний? Чи справді мене зцілено? Я потону, якщо залишуся.
Розвертаюся, готова піти, без жалю і докорів сумління...
— Зрештою, ти для мене ніхто, Еше. Справді ніхто, — кидаю йому, віддаляючись. — Дякую за гру.
Іду швидким кроком. Небо затягнуте хмарами, знову починається дощ. Машина Вероніки припаркована в кінці алеї, і я біжу, щоб у ній сховатися. Дощ б'є по лобовому склу. Запускаю двигун і вмикаю двірники. Уявляю, як Еш стоїть перед машиною, весь мокрий. Але алея, на жаль, порожня. Зрештою, все це була лише гра.
Я програла. Сибілла, мабуть, переоцінила мене. В очах Еша я була нічим. Він дав мені піти, як і всім іншим до мене. Його єдине світло поховане на глибині шести футів під землею.
Схиляюся на кермо. Усе моє тіло тремтить. Я навіть не маю сил рушити з місця, щоб повернутися на дорогу. Але це те, що я мушу зробити. Він мене не стримував, ми просто грали — і стратили. Ми не могли виграти, бо єдиною справжньою перемогою було би порушити головне правило... разом.
-СКАЙ-
Точка неповернення
I want to heal, I want to feel
Like I'm close to something real.
«Somewhere 1 Belong», Linkin Park
Гроза разюча. Потоки води ллються на асфальт. Деякі машини зупиняються на узбіччі, перечікуючи зливу. Я їду далі. Спустошена, але сліз немає. Проклинаю Еша, його минуле, його рани. Проклинаю Зака, якого ніколи не знала. Кляну його за смерть, за те, що покинув найкращого друга. За те, що, очевидно, був таким чудовим хлопцем, а потім залишив Еша в стані, близькому до коми, оскільки саме так той проживає своє життя.
Вмикаю радіо, щоб змінити напрям думок і дотягнути до Блумінгтона. Пісні грають одна за одною, але я, правду кажучи, їх не чую. У роті сухо, і я кусаю губи до крові. Вчепилася в кермо, аж побіліли суглоби, але мені треба триматися хоч за щось. У шлунку утворився клубок, який, здається, важить тисячу тонн.
Я покинула там стільки сил і надій... Що мені лишилося? За що мені далі боротися?
Обдумую кожне його слово, той клятий балет, який ми з ним танцювали, де з кожним кроком, який я робила до нього, він робив два назад. А я погодилася на цю гру й тікала від його проблем.
Проїхавши безліч кілометрів, я нарешті повертаюсь у Блумінгтон. Гроза вже лишилася поганим спогадом, але досі дощить. Моя увага притлумлюється, як раптом нізвідки виринає машина. Вивертаю кермо й віражую ширше, ніж потрібно. Серце вискакує з грудей. Перед очима — аварія, витатуйована на шкірі Еша. Якщо я зараз помру, чи думатиме він про мене так само, як думає про Зака, коли дивиться на це тату? Ні, звісно, ні.
На порозі смерті секунди розтягуються, життя пролітає перед очима. Не тільки вже прожите, а й те, яке вам залишалося прожити. Навіщо мені гадати, що він міг би відчувати після моєї смерті, коли направду питання в тому, хочу я вижити чи розбитися в цій чортовій аварії? Усі труднощі, які я пережила... усе дарма? Дідько! Десь у цьому світі є моє місце, і я не збираюся від нього відмовлятися. Тисну на гальма, поспіхом зупиняю машину — поперек дороги, одним колесом на тротуарі.
— Чорт забирай, Скай, опануй себе!
Уривчасто дихаю і б’ю долонею по керму. Інші автівки сигналять, об’їжджають мене, але мені байдуже. Намагаюся отямитись і якось зорієнтуватися. Де я? Ця вулиця мені знайома, я точно ходила нею раніше... із ним. Блумінгтон — невеличке місто. Воно прихистило нашу історію і переповнене нашими зустрічами, партіями нашої гри. Чи можу я тепер жити без того, щоб кожна місцина мене до нього повертала? Відповідь — ні. Я маю передусім тримати дистанцію.
Знову рушаю і після кількох поворотів паркуюся на Кірквуд-авеню, навпроти «Сільської смакоти».
Намагаюсь уявити його біля плити — він з одного боку прилавка, на якому ми кохалися, я з іншого... Ні, це неможливо. Відстібаю пасок безпеки й виходжу з машини. Переходжу дорогу, не зважаючи ні на що. Мій погляд прикутий до вивіски дайнеру, мене тягне до неї, немов метелика до полум’я. На мить зупиняюся на тротуарі, вдивляючись у блискучі літери на фасаді.
Вагаюся. Здається, навіть перестаю дихати.
Хотіла би я прокинутись, і щоб усе це було тільки страшним сном. Не хочу залишити в минулому всі ці місця, цих людей — Еша, міс Парке, дайнер... Але якщо все це направду, то так, я мушу піти. Ще до того, як не матиму на це сил.
Усе згасає.