Страница 55 из 63
Запитання ллються з мене, чергуючись із довгими мовчанками. Пігулки перекочуються у баночці під моїми пальцями, ніби відлуння сумнівів. Дощ вщухає, а я досі горнуся до могили, ставлячи собі тисячу запитань і відтягуючи дедлайн буде, зважуючи всі «за» і «проти». Моя перша спроба здавалась очевидним, бажаним виходом. Я хотів померти. Того дня я не вагався ні секунди. Пізніше навчився бачити понад безоднею депресії, і усмішка маленького хлопчика тримала мене подалі від чорних думок. Пригадую, коли, відновившись, я постукав у двері Сибілли, і вона відчинила мені з Еліасом на руках. Сором охопив мене: я спробував покинути їх, щоб приєднатися до Зака. Я ніколи нічого не відчував до цієї дитини, він був надто схожий на свого батька, а цього я не міг витримати. Проте цей малюк подивився на мене й усміхнувся, ніби щось у мені було радісного, і тільки він був здатен це побачити. Зрештою, саме тому, що він нагадував мені про Зака, я й залишився.
Коли Сибілла говорила про Нью-Йорк, я зрозумів, що все це було ніби у фігурних дужках, і щойно вони поїдуть, мої чорні думки повернуться. Усе закінчилось того вікенду в Ліллі-Дейлі. Ніщо вже не стримує мене, і я не можу знову зазнати невдачі.
Я все продумав і спланував, щоб не облажатися.
Усе, крім Скай. Її поява змусила мене побачити все, що я можу втратити. Я можу втратити так багато, що навіть не знаю, чи вистачить мені сил відкрити цю кляту баночку.
Я розгублений. Вихиляю решту пляшки, аж тут чую кроки. Схоплююся на ноги, ледь не падаючи.
Я не можу навіть встати нормально. Не хочу, щоб батьки Зака заскочили мене в такому стані. Думав, вони приходили вранці...
— Еш?
Я завмираю. Цей голос. Якого біса вона тут робить? Моє серце ніби зависло над прірвою і погрожує будь-якої миті обірватися. Озираюсь і бачу, що вона здивовано дивиться на мене. Промінь сонця пронизує хмари і відбивається на її жовтій куртці. Моє дихання прискорюється, і, здається, я зараз помру на місці. Вона знає. Сибілла сказала їй. Але що саме вона знає? Я не можу вимовити ні слова. Вона прийшла пояснити мені, що я козел, який її не вартий? Чи пожаліти мене? Не знаю, що гірше. Але мій перший рефлекс — це врятувати ту крихту поваги, яку вона, можливо, ще має до мене. Посуваю ногою труп пляшки за могилу.
— Скай? Що ти тут робиш?
Її погляд ніби проникає в моє нутро. Вдаю, що розслаблено притуляюся до надгробка, щоб вона не помітила, що я хитаюся.
— Я не могла залишити тебе самого.
О ні. Не ускладнюй все ще більше. Мені судилося закінчити життя самотнім, Скай... Я звик до цього... Ледве дихаю. Вона так близько й водночас так далеко. Не знаю, впасти в її обійми чи прогнати геть. Те, що вона бачить мене тут, на могилі Зака, в такому стані... Мабуть, я ще не був готовий до того,
що вона зрозуміє, що я насправді. Купка попелу. Не більше.
— Не сказала б, що ти здивований.
— Я припускав таку можливість... що ти таки запхаєш носа в моє життя.
Навіщо я це сказав? Бачу, якого болю завдаю їй цією простою фразою. Я вмію тільки все псувати. І все ж, Скай, так, я здивований. Навіть більше, ніж здивований. Але зараз не найкращий час. Ти взагалі не мала приходити.
Скай добирає потрібні слова, напевно, зважуючи вплив кожного, яке промовить, і це мене бісить. Вона втрачає свою спонтанність перед обличчям мого горя. Я не хочу гасити те, що мені в ній подобається. А мені подобається, коли вона говорить, не думаючи.
— «Запхаю носа»? Еше... я думала, що ти поїхав побачитися зі своїм найкращим другом... коли дізналася, що...
Вона підходить ближче. Зараз зрозуміє, що я напився, зрозуміє, який я розбитий, і злякається. Тож я відштовхую її — це єдине, що я вмію робити на автоматі.
— Не підходь до мене, Скай. Тобі тут нема чого робити.
Вона навіть не кліпнула. Чи чує вона, як усе в мені кричить, просить її лишитися? Обійняти мене? Але моє серце й розум, здається, геть не можуть порозумітися.
—Ти ніколи мені про це не розповідав. Завжди уникав цієї теми. Чому?
— Бо це тебе не обходить...
— Еше, мені байдуже, що в тебе є секрети, але тільки допоки вони тебе не руйнують. Я хочу допомогти тобі, як ти допоміг мені. Розумієш?
Але Скай, ти вже й так мені допомогла. Досі не усвідомлюєш, яку ти маєш владу наді мною? І якщо я досі тут і досі живий, то це завдяки тобі. Це завдяки тобі я почав сподіватися на краще майбутнє. Але правда також у тому, що я дуже боявся того дня, коли тобі відкриється моє справжнє обличчя. Я належу до тих речей, які неможливо перемонтувати.
— Ти завжди хотіла вирватися, Скай. З першого дня це торочила: що хочеш стати іншою людиною.
— Так, пам’ятаю.
— Так от: це не про мене. Це не моя мета.
— Чому?
Тому що я не можу стати кращою людиною, Скай. Ти ж завжди нею була. Так, потерпала від тиранії батьків та хлопця, але ніколи не ставала першопричиною зруйнованого життя.
Я мовчу, дозволяючи запанувати тиші. Граюся з камінцем на землі, глибоко вдихаю, щоб не заплакати. Дощ припинився, тож уже цього не приховає.
— Тому що я не маю права змінюватися на краще, розумієш? Я не маю права ставати кращим... хай би що. Я став причиною смерті свого друга. Він ніколи
не зазнає оцих змін на краще, ніколи не зможе кимось «стати»...
— Ти йому нічого не винен, Еше! І маєш право жити далі. Ти ж не помер у цій аварії.
Знову тиша, надто довга тиша перед моєю відповіддю. Я таки помер того дня, в якомусь сенсі помер, перетворився на попіл. Мені нема за що триматися в цьому житті... окрім Скай. На якийсь час, допоки минуле знову мене не вхопить.
— Ти навіть не був за кермом. Як можна говорити, що це твоя провина?
— Ти не знаєш усього.
Хмаринка нерозуміння торкається її очей. Ну от ми й приїхали. Коли вона дізнається, піде геть.
— То скажи мені. Допоможи зрозуміти. Я не хочу цього фантома, ти гідний кращого. Подобається тобі ти це чи ні, але разом ми були чимось більшим, ніж просто приречені зранені душі.
Про що вона? Ридання застрягли у мене в горлі. Як довго на мені буде ця клята маска? Моє мовчання її ранить. Слова не приходять. Переді мною стоїть дівчина, яка співчутливо дивиться на мене, яка на межі сліз через мене, яка зробила би все, щоб урятувати мене. Але я знаю, що врешті-решт вона зрозуміє: допомогти можна тільки тим, хто цього хоче. А я ніколи не хотів... поки ти не прийшла в моє життя. Але ти, Скай, ти не знаєш мене, нічого не знаєш про мене справжнього... а коли дізнаєшся, чи залишишся зі
мною? Я боюся відповіді, тому вважаю за краще її відштовхнути.
— Тобі варто піти, Скай.