Страница 54 из 63
З її тону чую, що вона досі в цьому не впевнена. Ставлю себе на її місце... І коли бачу, якою чудовою
матір’ю Сибілла стала, то думаю, що вона зробила правильний вибір. Але чи готова я ризикнути піти на дно разом із Ешем? Чи маю рятувати себе, як це зробила Сибілла?
— А про що він писав у тих своїх мейлах?
— Хочеш їх почитати? У мене досі є паролі.
— Не знаю... Це особисте, я не мала би цього робити.
Вона повертається до мене й кладе руку мені на плече, ніби щоб повернути до реальності.
—Ні, не мала би... Але це те, чого ти хочеш, правда? Скай, я говорила про твій позитивний вплив на нього не просто так. Там, де я його покинула, ти його підхопила, повернула до нас, сама того не усвідомлюючи... І щоб його знову не збило з ніг... ти мусиш зрозуміти, наскільки він заплутався. У цих листах, адресованих Заку, справжній Еш, якого ти для себе відкриєш.
Нічого не відповідаю. Вона йде й пише щось на клаптику паперу, який потім простягає мені.
— Мейлів за перший рік там немає, і, без сумніву, це на краще. Я видалила скриньку, коли вирішила більше ніколи її не відкривати. Але знаю, що він продовжує її наповнювати...
Беру листок майже проти власної волі.
— Хочеш, щоб я розказала тобі про те, що?..
— Ні, Скай. Ніколи.
Повертаюся до гуртожитку. Серце гупає, зважуючи всі «за» і «проти». Чи хотіла б я, щоб Еш прочитав
мої листи? Звісно, що ні. Оскільки я й сама страшенно боюся того, що в них може знайтися. Кручу в руках шматочок паперу, складений учетверо. Можливо, слід його порвати й покласти край цій дилемі. Він крутиться й перекручується в моїх руках, я розгортаю його, потім складаю. Нарешті розгортаю знову. На ньому записані паролі. А ще — адреса цвинтаря... Там, де спочиває Зак. Там, де загубив себе Еш. Ніби мені пропонують вибір: прочитати його мейли — чи знайти його й вивідати правду?
-ЕШ-
Ніщо
Farewell again
We’ve come to an end
I’ll miss you my friend.
«The Void», Andy Black
Щойно сівши в машину, я заплакав. П’ять років, дідько! Мої очі застилають сльози, але я знаю цю дорогу напам’ять. Щойно помічаю напис «Нью-Олбані», стримую ридання й гальмую. Шини скрегочуть по асфальту. Крик роздирає мені горло. Щосили б'ю по керму.
Почуваюся як ніколи розгубленим. Я розділений, розколотий навпіл. Це мав бути день мого останнього подиху, але все так змінилося після дня народження Сибілли... Повідомлення про її переїзд — це було ніби ніж у серце, однак після того я навіть відчув певне полегшення. Щойно, завершивши навчальний рік, вони з Еліасом поїдуть, я зможу почуватися вільним і зовсім скоро приєднаюся до тебе — такий був хід моїх думок. А потім — Скай... А потім — прохання їхати з Еліасом до Нью-Йорка... І я більше ні в чому не впевнений...
Щороку, коли я приходжу на твою могилу, погода ніби узгоджується з моїми сльозами. Витираю обличчя рукавом, глибоко зітхаю. Завжди посеред дороги перед цим дорожнім знаком я беру телефон. Останній мейл. Точно останній.
Пальці тремтять, але я набираю листа. Коли описую все це словами, мені стає спокійніше — принаймні на деякий час. Я маю ухвалити рішення, і це мене лякає.
Газую і знову рушаю в напрямку цвинтаря. Я їду, Заку, я їду.
Вимикаю двигун і хапаю пляшку віскі, яку знайшов тоді в Сибілли. Рухаюся великими кроками, адже знаю цю дорогу напам’ять. Я міг би пройти цим цвинтарем навіть із заплющеними очима. Волосся швидко намокає, і коли я зупиняюся біля могили з мармуровою плитою та його фото згори, то кусаю свій кулак, щоби стримати нову хвилю сліз. Чорт! Болить так само. Але принаймні дощ змиває мої ридання.
Бачу свіжий вінок із квітів. Як і щороку, батьки Зака приходили провідати його рано-вранці. Одного разу ми перетнулися й відтоді за якоюсь мовчазною угодою намагаємося уникати одне одного. Я не можу витримати їхніх поглядів, сповнених співчуття. Вони не знають, що це я вбив їхнього сина...
Ходжу туди-сюди перед могилою, раз по раз прикладаючись до пляшки. Мені бракує сміливості.
— Заку...
Тиша відлунює, і це ранить мене ще більше. Я ніколи не почую його голосу. Ніби в лихоманці перебираю
записи на моєму автовідповідачі та вмикаю старий меседж на гучномовці, просто щоб почути його. Кладу телефон до кишені, щоб не намок. Палець залишається на кнопці «Переслухати», готовий запустити запис знову:
«Чуваче, я проїхав сто п’ятдесят миль, щоб зустрітися з людьми, які відповідають за стипендію в Блумінгтоні. Ти все правильно зрозумів: Блу-мінгтон, а не Єль. Ти ж не думав, що я попруся вчитися за 1000 кілометрів від тебе? — він сміється. — Не вдаватимусь у деталі, але я надто крутий, щоб мене відшити, тож, сподіваюся, ти вже святкуєш у чиємусь ліжку. Так, приятелю, ми обидва йдемо в Блу-мі! Ти так просто мене не здихаєшся. Ми це зробили, Еше! Ми будемо разом на час навчання. До самого кінця, як брати!»
Кожне речення — мов ніж у моє серце. Ми більше не разом, і цей запис тут, щоб нагадати: з моєї провини.
— Заку, — кажу я, — хлопче, це так тяжко, завжди так тяжко бути тут.
Спираюся спиною на плиту. Перші роки я сідав позаду, щоб не бачити його імені. Та сьогодні мені потрібен цей контакт. Притулившись до каменя, маю відчуття, що Зак усе ще мене підтримує...
— Я приніс ось це, — говорю йому, вказуючи на пляшку. — Сказав собі: було би добре допити її разом —відзначити нашу прийдешню зустріч. Пам’ятаєш, ми налили його в бабусину курку у вині? Усі зрештою були трохи п’яненькі після обіду, але двоюрідну бабцю Сибілли не обдуриш. Хоча сховали пляшку, вона таки дізналася, що це були ми. І ти взяв провину на себе... Та навіть попри дорікання не видав нашої схованки. Тримай, заслужив!
Роблю ще ковток і хлюпаю трохи на мармур.
— За тебе, друже!
Невдовзі мені вже майже нічого пити. Підіймаю пляшку на рівень очей і роздивляюся бурштинову рідину всередині. Алкоголь зігріває мене, попри те що мій одяг увібрав літри дощу.
— Заку, мені так болить усередині, чорт, ти навіть не уявляєш. Мені здається, що там вогонь, який не вигорить ніколи.
Слова ріжуть мені язика, наче ними я в якомусь сенсі зраджую фантом мого друга.
— Мені страшно. Я не знаю, чи... чи мені слід до тебе приєднатися.
Моя рука прослизає в кишеню і дістає баночку з пігулками.
— Я взяв усе, що треба, але... Як думаєш, може, я таки заслуговую на життя, Заку? Думаєш, існує хоч найменший шанс для мене бути щасливим? Чи пробачив ти мені?