Страница 53 из 63
— Слухай... Ми з ним зустрічаємося лише раз на рік, тож намагаємося використати цей час по максимуму. Крім того, ми зустрічаємося не в Блумінгтоні. Вибач, мене справді не буде в місті в той день. Ти сердишся на мене?
Відчуваю, як щось кольнуло мені в серце. Я знаю, що Зак його найкращий друг, людина, яка, без сумніву, найважливіша для нього. Я сподівалася, що одного дня він нас познайомить. Це б означало, що я теж важлива частина його життя. Якою ж я була ідіоткою! Може, я й подруга, але наші стосунки не йдуть далі гри. Я сама простягла палицю, щоб він мене нею побив. Ба більше — я була егоїсткою. Вони бачаться раз на рік, а я тільки й думаю, як би їм завадити. Бідолашна Скай, ти справді майже готова стати
дівчиною-липучкою, від яких Еш тікає, мов від чу-ми...
— Ні, звісно, що ні. Я справді щаслива за вас. Насолодіться спілкуванням. Я піду до Сибілли. Вона просила мене допомогти з... з пакуванням речей...
Мій голос затухає під кінець фрази. Боже, яка ж я ідіотка! Чи не дарма я нагадала йому про той переїзд? З іншого боку... З наближенням дня ікс цілком можливо, що від’їзд Сибілли та Еліаса турбує його більше, ніж він волів би визнати. Вони із Заком і Сибіллою були нерозлучним тріо в школі, я це знаю. Тепер він бачить Зака лише раз на рік, і, ймовірно, так само буде і з Сибіллою. Його сім'я повільно й невмолимо розвалюється, і він боїться залишитися на самоті. Можливо, саме тому ці короткі зустрічі даються йому так важко, адже вони ще більше підкреслюють його самотність на решту часу. Я не можу до кінця зрозуміти, що він відчуває, адже для мене вирватися з родини було благословенням. Але для нього... Для того, хто ніколи не знав свого батька, хто втратив матір у такому ранньому віці, а потім і бабусю, яка його виростила... Бачити, як люди, яких він вважав родиною, ідуть геть, — мабуть, це страшне випробування.
Еш повернувся до роботи, мовчазний і похмурий. Сподіваюся, я не завдала йому болю. Хотіла би кинути свою ганчірку й обійняти його. Але знаю, що зараз це не принесе ніякої користі.
— Ми просто друзі, от і все, — м’яко виправдовуюсь я, закінчуючи заклеювати коробку з книжками.
Ми із Сибіллою говоримо про Еша. Звісно, вона сама порушила цю тему: від самого ранку підколювала мене щодо очевидної еволюції наших стосунків.
— Друзі... з певними привілеями? — уточнює вона, підморгуючи.
Я всміхаюся. Ми не надто маскувалися останнім часом. Робота, вечірки, спортивні зустрічі віч-на-віч... Ми стали майже нерозлучними...
— Я тебе вже дістала, так? Але правда в тому, що твоя присутність корисна для нього. Я бачу, як він оживає.
Справді? Це зігріває моє серце. Навряд я можу коректно оцінити стан Еша, але Сибілла знала його до... не знаю, до чого саме, але тоді він ще не був цим розбитим сьогоднішнім Ешем. Думка про те, що я додала йому трохи світла, приносить слабке полегшення.
—Але останніми днями мені здається, що він знову занурюється в смуток.
— Як завжди десятого червня, — каже вона, сьорбаючи чаю.
—- Справді? Я думала, що ця його туга пов’язана з твоїм переїздом.
Чітка тінь здивування пробігає її обличчям. Чашка завмирає за кілька сантиметрів від її губ, а потім
повертається на стіл, неторкана. Сибілла розгладжує джинси руками.
— Скай... Ти знаєш, де сьогодні Еш?
— Так, він зустрічається зі своїм найкращим другом. А що?
Її обличчя стає порожнім, ніби вона почула погану новину або розпакувала подарунок, якого не хотіла. Чи це часом не жаль у Сибіллиних очах? Раптом я лякаюся того, що вона мені скаже. Чи може це бути пов’язано з тією «дівчиною», що так і не встигла нею стати, і з тим татуюванням?
— Мені шкода, люба.
Спантеличено дивлюся на неї.
— Вибач, що?
— Не розумію, як він міг приховати це від тебе...
Я була впевнена, що він тобі сказав...
— Сказав мені що?
Вона неспокійно стискає і розтискає пальці, явно збентежена.
— Я не розумію, — кажу їй, — нічого не розумію...
— Знаю, Скай... Господи, чому саме я маю тобі це розповісти?
Моє серце завмирає.
Вона облизує губи, коротко вдихає, перш ніж видати правду, ніби різко відриває пов’язку від рани:
— Еш не поїхав на зустріч із другом, Скай. Не для того, щоби потеревенити. Він поїхав на могилу. Зак помер. Сьогодні п’ята річниця.
Мені здалося, що хтось поцілив мені кулаком у лице. Нутрощі сплітаються у вузол, мене хитає. Вона точно помиляється!
— Це неможливо. Я чула, як вони говорили по скайпу кілька місяців тому...
Вона зітхає.
— Якщо Еш ніколи не згадує про смерть Зака, то це тому, що не може її прийняти. Він справляється із цим, як може, по-своєму... продовжуючи розмовляти з ним.
Як важко дихати. Згадую про електронний лист на день народження Сибілли, про той скайп... Як можна заперечувати смерть? Еше, що ж такого могло статися, що ти сам собі не віриш?
— Як... Як він помер?
— В автомобільній аварії.
Аварія. Розбита машина, витатуювана на його спині. Його рука... Земля хитається під моїми ногами.
— Еш був за кермом?
— Ні, Зак... Зак був за кермом.
У мене є ще тисяча запитань, але Сибілла встає і йде до кухні. Озирається до мене. У її очах мерехтять сльози.
— На відміну від нього, я пройшла шлях жалоби, Скай. Він утратив найкращого друга. Я ж утратила свого хлопця й батька Еліаса в тій аварії. Не я мала тобі про це розповісти, і мені шкода. Щодо всього іншого, думаю, час йому поговорити з тобою...
Це занадто... це забагато, щоб осягнути за раз... Почуваюся кругом обдуреною. Що я взагалі знала про Еша? Вітер, не більше. Я була із примарою.
— Він ніколи нічого мені не говорив... Ніби не хотів, щоб я допомогла йому.
— Скай... Що ти відчуваєш до нього?
Що відчуваю? Ми з Ешем тижнями захищали одне одного від цього запитання. Безтурботна гра, без наслідків, без ускладнень. Один великий жарт, вигаданий, щоби тримати мене подалі від його секретів. Увесь цей час я не замислювалася про реальний сенс наших стосунків і сьогодні виявила, що геть нездатна відповісти на це запитання.
— Я не знаю...
— Еш не відкриється, Скай, ніколи. Навіть мені. Тільки Зак по-справжньому його знав, і донині він залишається єдиною людиною, якій Еш довіряє.
— «Донині»?
— Він пише йому мейли. Часто. Буває, що й щодня. Спочатку я їх читала, але вже ні. Те, що він йому пише... це серйозні речі, знаєш... Я теж страждала, було дуже тяжко бачити, як він себе руйнує. І я перестала потопати разом із ним... Він був таким... токсичним. Я вирішила, що мушу встановити дистанцію. Покинула його, щоби вижити. Заради свого сина...