Страница 50 из 63
— Знаєш, друже, ми справді ніколи цього не обговорювали, але я вигнала тебе, тому що...
— Я знаю, чому ти це зробила, Сибілло, все гаразд.
— Ні, послухай мене.
Вона підходить ближче, ставить чашку і бере мої руки у свої.
— Той Еш, яким ти був... він не міг залишитися. Еш, яким ти є зараз, ніколи б не пішов. Ти був тоді таким... скаліченим, таким зневіреним... Я намагалася зібрати себе до купи, виборювала гідне життя для Еліаса, а ти... ти...
— ...забагато пив. Я знаю, Сиб, усе добре. Я не ображаюся на тебе. Ти мала всі підстави, щоби виставити мене за двері.
Ще те випробування — знову переживати той період мого життя. Сирота й алкоголік у вісімнадцять; хлопець, яким я не вмів керувати; чорні думки, дуже чорні — і найкращий друг, який зник...
— Не треба було мені, Еше... Тобі потрібна була допомога, а я тоді вигнала тебе, бо не знала, що ще можна зробити... а ще Еліас, я просто боялася, що...
— Я б ніколи не підняв на нього руку. Я не жорстокий, ти знаєш.
— Я не про це...
Знаю, про що вона, але краще мені помовчати, ніж згадувати ту невдалу спробу самогубства. Однак спогади пролітають стрілами. Я зберіг ті антидепресанти, які вона благала мене приймати, і проковтнув їх усі з немалою дозою алкоголю. Я хотів заснути, щоб ніколи більше не прокинутися. Поринути в сон без жахіть. Цей біль, він ніколи мене не покидав. Рана й досі відкрита, і я вже давно не намагаюся її закрити. Несподівано, та Скай вдалося трохи її заспокоїти, зробити не такою чорною, але ця рана не загоїться ніколи. Вона нагадує мені про те, яким я був. Сибілла помиляється. Я не змінився, бо не можу знову стати тим сімнадцятилітнім Ешем... тим, хто все зіпсував.
— Поїхали з нами до Нью-Йорка, Еше. Я не мала ухвалювати цього рішення, не поговоривши з тобою, вибач, але, зрештою, можна домовитись і поїхати далеко звідси...
Ці слова поглинають мене. Ці двоє — все, що в мене є. Еліас, його обличчя — це єдина розрада, яка втішала мене кілька останніх років. Здавалося, що поруч із ним усе не було марним, що саме заради нього я тут. І що тепер? Я не знаю, що сказати, тож поринаю в мовчання.
— Хіба не цього ти хочеш, Еше? Рухатися далі, забути минуле?
— Маєш на увазі втекти? Ні, це не те, чого я шукаю. Це все з моєї вини. І кожен день нагадує про це. Я приймаю те, що переживаю, бо заслуговую цього. Але рухатися далі? Я просто намагаюся вижити, Сибілло. Це єдине, що можна зробити.
Я живу заради Еліаса, він — моя відповідальність. Але також я живу, щоби гризти себе й ніколи не забувати... Інколи це так тяжко... коли боягузтво наказує покласти край моєму життю, коли я думаю про це майбутнє, де вже не матиму нічого, що мене триматиме... Але є Скай, завдяки якій я можу спати, не боячись раз у раз переживати ту саму сцену в кошмарах. Це і лякає, і заспокоює водночас, оскільки те, що будується зі Скай, я зрештою невідновно спаскуджу, зруйную — я в цьому абсолютно переконаний. Чи не так я спаскудив усе, що було хорошого в моєму існуванні? Якою буде ціна за ці короткі миті щастя?
Я піднімаюся на цю гору, знаючи, що знову впаду, але ще з більшої висоти...
— Не кажи так, Еше, ти добре знаєш, що це неправда.
— Я винен в усьому.
— Нью-Йорк пішов би тобі на користь.
— Я не заслуговую на це.
— Але Еліас заслуговує бути з тобою...
Про вовка промовка! Малий повертається зі своїм рюкзаком із покемонами на плечах. Він дивиться на нас, не розуміючи, чому ми з його мамою підвищуємо голос.
— Іди, мій дорогенький. Поцілуй маму, перш ніж піти. Так, хлопці, не надто пізно вкладайтеся спати, добре?
Виходжу мовчки разом із малим. Сибілла затримує мене за руку, цілує в щоку й шепоче на вухо:
— Цю розмову не закінчено. Подумай, добре? Я не поставила на тобі хрест. Ми все ще родина, і час тебе відновлювати. Скоро буде п’ять років...
Двері зачиняються. П’ять років... П’ять років, відколи я зруйнував цю родину і втратив найкращого друга.
-СКАЙ-
Назад у тінь
When you’re standing in the shadows
I could open up the sky
And I could give you my decision.
«Somebody to Die For», Hurts
Я прийняла гру Еша як виклик. А ще — щоби виплеснути трохи розчарування. Але я уявляла це як тимчасову, скороминущу маячню без ускладнень, яка залишить по собі лиш добрі спогади. Правда ж у тім, що після більш ніж трьох місяців гри я не можу уявити, як покласти цьому край. Якщо його дружба допомогла мені звестися на ноги, коли я була на самому дні, то наші ігри допомогли мені стати тією, хто я є сьогодні. Незалакованою та нерозцяцькованою версією себе, без мішури, якою мусила обвішуватися на догоду своїй родині. Я дізналася, ким є насправді. Почуваюся спонтаннішою, розкутішою, нарешті відчуваю, що живу собою і для себе. Дякую, Еше...
Відтворюю в пам’яті наші партії та місця, де ми їх грали. Погана ідея, коли я маю працювати. Даю клієнту решту, а на моєму обличчі вимальовується дурнувата усмішка. Правда в тому, що тієї миті я думаю про оголене тіло Еша. Клієнтові приємно, мені соромно.
Згадую про той сеанс у «Магітеатрі» минулого тижня... Можливо, ми трохи перегнули з прелюдією. Ми прийшли туди звичайною компанією, але після фільму Вероніка заходилася ставити нам забагато запитань про сюжет:
— Що тобі найбільше сподобалося, Скай? Особисто мене вразила смерть собаки...
— Мене теж. Це було так сильно...
Еш, потайки всміхаючись, відводить погляд і вдає, що шукає сигарети в кишені куртки.
— А тобі, Еше?
Він озирається із сигаретою в роті.
— Що?
— Твій улюблений момент у фільмі?
Я почула, як реготнув Паркер, і навіть Керрі ледве стрималася.
— Ніякий. Здається, це поганий фільм.
— О, справді? А з твого лиця й не скажеш, що тобі не сподобалося.
Затуляю долонею рота, щоби втримати сміх. Еш дивиться на мене, його цигарка тримається на краєчку губ — мало не випала, коли він розплився в усмішці. Ми ледве втрималися, щоб не втекти, як діти, спіймані на гарячому. Люблю дивитись, як він усміхається. Еш милий, навіть коли похмурий, але коли його обличчя сяє, він прекрасний у своїй безтурботності та простоті.
Розчулена цими спогадами, підходжу до прилавка, щоби передати Ешу нове замовлення. Всміхаюся
йому, він розтягує губи у відповідь... але, не знаю, здається, він уникає мого погляду. Спочатку мені здалося, що йому теж стало краще, відколи ми почали грати. Але з кожним днем це враження руйнується. Демони видираються на поверхню, і я почуваюся безпорадною перед обличчям його смутку. Можливо, він втомився від нашої гри і не знає, як мені про це сказати...