Страница 49 из 63
Віднедавна мені вже не так нестерпно прокидатися вранці, а ще — думати про завтрашній день. Я почуваюся легшим і, здається, помалу забуваю цей біль усередині мене, який стишується до шепоту... Я не ховаю своїх демонів, але вони вже не гарчать на все горло в моїй голові. Присутність Скай діє на мене як анальгетик, і ці ліки викликають залежність. Міс Парке має рацію: коли Скай немає в дайнері, я сумую за нею. А коли вона поруч, я знову відкриваю для себе такі прості маленькі речі, як-от ця гра із сонячними плямами.
— Про що думаєш? — питає вона, повернувшись до мене.
Питання, яке турбує кожного чоловіка на планеті, питання, яке ніколи не звучить у слушний момент. Я думав про тебе, Скай, як часто роблю це віднедавна.
— Небо... Хай краще буде зверху, а не лізе в голову.
Вона показує мені язик, але тримається поруч і підлаштовує свій крок під мій, щоб не відставати. А ти, Скай? Про що ти думаєш, коли ми разом? Ще від нашої першої гри я очікував, що ти зламаєшся. І все ж таки ти й донині граєш за правилами... Часом мені б хотілося, щоб ти не так уже й суворо їх дотримувалася.
Раптом наші пальці торкаються, і я здригаюся від цієї мимовільної ніжності. Цей контакт, електричний імпульс, який він генерує... Руки Скай вже мандрували моїм тілом, так само, як і мої — її тілом, і все-таки. .. Коли я звикну до цього? Дивлюся на неї, і вона усміхається, перш ніж знову перевести погляд на стежку. Вона така красива. Інстинктивно хапаю її за руку, і наші пальці переплітаються.
Ну чому я це роблю?
Мій пульс прискорюється, і це відчуття... приємне. А для неї? Якого біса? Я тут явно поза грою. Проте вона мовчить. Відступати пізно... Я не наважуюся глянути на неї.
Неподалік чутно голоси. Відпускаю її руку, щоб дістати пачку сигарет і підкурити одну. Треба опанувати себе. Так прив’язатися до неї—це наражатися на ризики, що вона втече. А я... я думаю, що не витримав би цього. Із сигаретою в роті, соваю руки в кишені куртки, щоб більше не піддаватися спокусі.
— Ти не міг стриматися?
— Щоб не закурити?
— Ні, щоб не взяти мене за руку. От же дурень!
Тепер вона вчепилася за мене — звісно, в переносному сенсі, — і не відпустить так легко. Дідько, я все зіпсував.
— Якщо це тебе дратувало, треба було сказати.
— Не дратувало, але було як мінімум романтично. З твого боку це завжди неочікувано.
— Ну, просто таке соціальне дослідження — хотів дізнатися, як воно.
— У тебе ніколи не було дівчини?
— У звичному розумінні — ні.
Ми виходимо з лісистої частини парку й потрапляємо на площу, в центрі якої височіє великий фонтан. Скай не розпитує далі, вона ніколи не змушує мене розкриватися, і це чудова риса. Вона відчуває, що її розпитування поглиблюють відстань між нами. Хотів би розповісти їй усе, але я занадто боягузливий. Проте цього разу вирішую трохи поступитися.
— Якось я мало не наважився. Але все закінчилося ще до того, як почалося. Відтоді я не мав бажання будувати такі стосунки...
— Окей, — говорить вона, щоби на цьому завершити.
Ми обходимо фонтан. Моє відображення на його поверхні тріпоче, розбите хвильками.
— І що?
— Що — що?
— Як воно було — тримати мене за руку? — кидає вона, наче бомбу, і всміхається.
Дідько... Мабуть, не треба було нічого бовкати про дослідження. На щастя, вона не залишає мені часу для відповіді.
— Я пожартувала. Знаю, що тобі сподобалося, твоя рука палала. Це додало вогню, чи не так?
Невже ти відчувала те саме, Скай? Полум’я, що поглинає нас, і ми не в змозі його зупинити?
— Тобі треба охолодитися, здорованю!
Вона штурхає мене плечем, і я перекидаюся через бордюр фонтана. Сиджу там дупою у воді, як ідіот. Скай нестримно регоче, я похрюкую для годиться, але, бачачи її чисту радість, нарешті здаюся. Думаю, вона намагається нагадати мені, що ніщо не має значення, принаймні між нами, якщо ми дотримуємося правил. Усе таке просте, тривіальне, несуттєве, і це допомагає нам обом. Рухатися вперед без зайвих запитань. Це все, про що я можу думати.
Вона простягає долоню, щоб допомогти мені підвестися, я вдячно їй усміхаюся, але коли хапаю її руку, то негайно тягну на себе. Точніше — до водички.
Скай зойкає, штовхається, спинається на ноги, мокра й сердита. Волосся та сукня обліплюють її фігурку, наче швабру.
— Ти!
Скай ляпає на мене водою, я зводжуся на ноги, і ми ганяємось одне за одним навколо фонтана. Різнокольорові веселки виблискують у бризках, але єдиний колір, який я бачу, — це блакить її очей. Сьогодні в них ні краплі сірості, як і в моєму серці.
Я думаю про роки, які спливли, про цю самотність, у якій я добровільно вкорінився. Дивлячись на Скай,
усвідомлюю, що більше не хочу залишатися на самоті. Кого хотів я захистити, відрізавши себе від інших? їх чи себе?
Зупиняюсь, і вона завершує свою гонитву в моїх обіймах: така знайома й заспокійлива реальність. Її тіло біля мого. Ми проходимо разом під бризками з фонтана, які падають на нас, мов дощ із пелюсток. За цією водяною завісою я, не роздумуючи ні секунди, дозволяю нашим вустам зустрітися.
* * *
Провівши Скай, забігаю до Сибілли — маю поняньчити Еліаса, поки та працюватиме в кінотеатрі. Не встигає вона відчинити двері, як малий кидається мені на шию. Його сміх завжди тішить мене. Сьогодні особливо.
— Що, на вулиці дощ?
— Ні, малий, чому б це?
— У тебе все волосся мокре!
— Я провів водяний бій.
Він дивиться на мене так, ніби я бовкнув нісенітницю і зрештою вибухає реготом.
— Ти такий смішний! Я так люблю, коли ти не дуєшся, Еше!
Він кладе свої долоньки на мої щоки і, щоб проілюструвати свої слова, тягне їх спочатку вниз, а потім, навпаки, вгору, зображаючи усмішку.
— Ось так ти красивіший!
Ставлю його на підлогу, не дуже готовий щось сказати. Але не можу стримати усмішки: позитивні зміни в мені відбиваються навіть на хлопчику.
— Він правду каже, — коментує Сибілла, зачиняючи за мною двері, — ти змінився. І добре.
— Ну якщо ти так вважаєш...
Сибілла просить Еліаса приготувати його сумку. Пропонує мені каву і запрошує присісти на диван.
— Ніхто тут не знає, як ми з тобою познайомилися. Ти знову став таким, як був тоді. Моє серце радіє від цього, Еше.
І ось знову мене перекидає на роки в минуле. У ті свого роду щасливі роки. Але я не можу не думати про те, як усе потім поламалося... Сибілла, напевно, теж про це думає. Вона дивиться на мене дещо меланхолійно, а потім переводить погляд на чашку, яку тримає в руках.