Страница 5 из 63
— Тебе виправдовує те, що ти, вочевидь, не знала правил гри. Не картай себе дуже сильно.
Цей хлопець занадто на мене тисне! Я вже не знаю, що й думати. Але ж він не піде просто так, правда?
Піде.
Приголомшена таким поворотом, дивлюсь, як він виходить із кімнати, так нічого більше й не сказавши. Принижена, самотня й гола на ліжку, намагаюсь опанувати пекучу пристрасть. Усвідомлюю, що в кімнаті з’явилася нова гостя — пані Розчарування.
Зрештою, гадаю, я припустилася помилки.
-ЕШ-
Нічия
I lost all my defenses this morning
Won’t you show me the way it used to be?
«Morning», Beck
Сонце сходить над Блумінгтоном, маленьким містечком, що оточує кампус. Світанок несміливо просочує сяйвом порожні центральні вулиці. Дайнер «Сільська смакота» на Кірквуд-авеню майже пустий, лише неспішно снідають кілька недільних працівників. Улаштувавшись на лавці й потягуючи каву в тиші й спокої, без вечірнього шуму, я не можу перестати думати про цю дівчину. Певно, варто було від самого початку бути з нею суворішим: тоді б не довелося лишати її в геть незручному становищі. Також я намагаюся зрозуміти, з якого дива взагалі вплутався в цю гру. Так, вона, без сумніву, з характером. А з іншого боку — ця Скай сама себе обманювала, і це ясно, як божий день.
Якась тінь вириває мене із задуми: просто перехожий, що йде тротуаром, немов недобуджений зомбі. Я й сам у схожому стані. Ковтаю чорної кави.
Раптом хтось стукає у вікно зовсім поруч. Підскакую, мало не вдавившись. Проти сонця мені не дуже вдається розрізнити обличчя дівчини, аж поки вона
не притискається носом до скла, щоб краще мене роздивитися. Тоді я її впізнаю.
— Ущипніть мене, я сплю.
Це вона. Це та сама дівчина.
— Ти! Це ти! — кричить проява з-за вікна, але скло приглушує її голос.
Вона прямує до вхідних дверей. У мене різко виникає відчуття, ніби дайнер раптово зменшився і я опинився в пастці. Дівчина вривається в залу, її волосся розтріпане, косметика розмазана, бретелька сукні сповзла з плеча, і до всього — вона крокує босоніж, тримаючи сандалі в руках. Здається, вона вже оклигала, бо прямує просто до мого столика й падає на бенкетку навпроти. Дуель поглядів? Мене таким не налякати. Підношу чашку до рота й перемикаю увагу на рух автівок за вікном. Вона мовчить. Напевне, не в захваті від того, як її ігнорують. Витримавши паузу, наважуюся кинути на неї погляд. Її ніс встромлений у меню.
— Чого ти хочеш? — питаю, прагнучи якнайшвидше із цим покінчити.
— Млинців із чорницею та кленовим сиропом.
— Ні, чого ти хочеш від мене?
— Та я ж тобі щойно сказала: млинців!
— Що?
— Слухай, ти зголосився бути моїм утішним призом, а так тупиш. Що ж, якщо пан не здатен вдовольнити мій сексуальний апетит, можливо, він зволить пригостити мене сніданком? Це ж така дрібниця, хіба ні?
— Я тобі нічого не винен.
— Що це за шум у моєму ресторані? — бурчить старенька Парке, власниця «Сільської смакоти». — Хто ця юна леді, Еше?
— Так, Еше, — каже дівчина, наголошуючи на моєму імені, — а як мене взагалі звати?
Вона дивиться на мене з переможною посмішкою на вустах. Проводжу язиком по своєму пірсингу й випускаю веселе зітхання, яке вона негайно інтерпретує як визнання поразки.
Вибач, що знову тебе розчарую:
— Міс Парке, представляю вам Скай. Наразі вона шукає, з ким переспати.
Спеціально підкручую гучність на трьох останніх словах, щоб усі відвідувачі почули. Ця прилипала зіщулюється на своєму сідалі, та перш ніж ховається за картою меню, я встигаю помітити, як спалахують її щоки.
— Чому?..
— Думала, ніхто не чув твою подругу на вечірці? Вона кладе меню на стіл.
— Ні, я хочу спитати, чому ви щоразу так голосите?!
— Про те, що ти шукаєш, із ким переспати?
— Та цить уже!
— Що ж, Еше, якщо ти справді телепень, який проґавив таку гарненьку дівчину, це твоя справа. Але
поведися нарешті як джентльмен — пригости її сніданком, як вона того хоче, і поквапся!
— Він радше вдавиться, — буркоче Скай так, що лише я можу почути. — Чекай, ти тут працюєш?
— А чому, думаєш, я тебе не виставив?
Вона вибухає сміхом і мало не качається по столу.
— Що? — питаю трохи ображено.
— Здається, тебе настигла карма! Мало того, що ти зараз маєш запросити мене на сніданок, так ти ж іще сам його й приготуєш! Ну дуже схоже на побачення, містере Я-Не-Хочу-Зобов’язань!
— Я уникаю не зобов’язань, а ускладнень. І ти — втілене ускладнення, — кажу, підводячись, щоб піти на кухню.
Готуючи за стійкою ті кляті млинці, кидаю на неї погляд. Сидячи на табуреті навпроти, вона спостерігає за кожним моїм рухом. Напевне, мій видок у засмальцьованому фартуху та потяганій бандані зробив її ранок.
— Чому ти тут працюєш?
— А тобі ніколи не доводилося самій заробляти гроші?
— Я просто думала, що ти студент.
— І це теж.
— Це класно... мабуть.
— Радий, що ти тепер мною захоплюєшся. Тримай свої млинці.
— Щось ти чорниць пошкодував. Але, гадаю, від тебе цього слід було очікувати.
— Такий уже я є, так.
— Слухай, я розумію, що не твій тип дівчини, окей? Вважай мене ханжою, чи романтичною натурою, чи навіть татусевою доцею... Я не сперечатимусь. Просто хочу розставити крапки над «і»: учора ввечері то не було парі між п’яними студентами. Я була щирою, окей? Мабуть, я не з тих дівчат, здатних забутися на одну ніч, не заморочуючись наслідками, але хотіла би такою стати. Хотіла би стати новою собою.
— Якщо тобі потрібна терапія, можеш влягтися на бенкетці.
Вона кидає на мене недвозначний погляд.
— Лише хотіла сказати — хай навіть шляхом я йшла неправильним, але ускладнень також не хотіла.
— ...каже дівчина, яка докучає мені на робочому місці, щоби розставити крапки над «і».
Вона схиляє голову над тарілкою і мовчки роздивляється свій сніданок. Мабуть, нічого додати? Зайнятий приготуванням інших замовлень, регулярно позираю на неї. Іскорка, яка оживляла її обличчя вчора ввечері, зникла. Згасла через утому? Від докорів сумління? Нахиляюся, щоб забрати її порожню тарілку.
— Коли хочеш змінитися, маєш бути певна, що ця зміна на краще.
— Не розумію... Це справді для тебе рутина? Ця безтурботність, відстороненість... Далеко від проблем.
— Зараз, коли я розмовляю з тобою, лише ця стійка відділяє мене від моїх проблем.
У відповідь на підкол обличчям дівчини промайнула гримаса, і це оживило її погляд.
— Загалом, — кажу, — я ніколи не претендував на те, щоб називатися хорошою людиною. Ти доїла?