Страница 44 из 63
Він досі мирно спить, лежачи на спині. Наполовину спущене простирадло відкриває голий торс і руку на ньому. Користуючись нагодою, розглядаю його татуювання. На його зап’ясті — шолом із червоно-чорною маскою якогось племені. Я вже кілька разів бачила її на вітринах місцевих магазинів. Упізнаю логотип «Індіанців», бейсбольної команди Індіанаполіса. Згадую, що він сказав мені тієї ночі, коли змусив Джоша тікати: що був хорошим гравцем, достатньо хорошим, щоб подумати про професійну кар’єру. Але сталася та аварія, і мрія розбилася вщент. Я згадую, з якою силою він кидав м’ячі того вечора. Не можу навіть уявити, з якою силою він робив це раніше.
В університеті Еш обрав своєю спеціальністю психологію, і вона, як на мене, йому цілковито підходить. Йому подобається спостерігати за людьми та аналізувати їх. Але коли я запитала його одного разу в дайнері, чим він думає займатися в майбутньому, він не зміг відповісти. Він живе — виживає?—день за днем.
Еш змінює положення, і рука падає на бік, відкриваючи татуйований тулуб. Збоку — ряд цифр попарно, написані дрібнісінько й не дуже розбірливо. Я не зовсім розумію сенс цих татуювань, але знаю, що вони для нього щось означають. Раптом у голові клацнуло. Це ж GPS-координати! Я вже забивала щось схоже в батьків навігатор. Мабуть, це важливі для Еша місця.
— Закінчила мене розглядати? — бурмоче він напівпритомно.
Його голос хрипкий, більше, ніж зазвичай.
— Було б на що витріщатися. Попустися, Дон Жуане.
Еш тягне мене за руку, і я падаю на нього. Він уважно мене сканує, намагаючись зрозуміти, чи я не шкодую. Ні, нітрохи. Я йому довіряю. Навіть якщо він пропонує лише гру, мене влаштовує. Це така дружба з реальною вигодою — зрештою, саме те, що мені треба. Я знаю, що нічим не ризикую з ним, я тепер знаю його.
— Роздивлялася твої татухи, — кажу йому.
— От бачиш — таки розглядала!
— Живий витвір мистецтва, так? Плюс его. Просто... більшість із них для мене загадка. Як і ти сам.
— Ніхто не має їх розуміти, крім мене.
Утримуюся від подальших розпитувань. Зрештою, це його особисте життя, і я знаю, з якими трагедіями йому довелося зіткнутися: аварія, відсутність батька, смерть матері, а потім і бабусі... Ці втрати залишили на ньому відбиток. Мені достатньо було тільки побачити його реакцію на звістку про від’їзд Сибілли. Іноді я відчуваю бажання краще його пізнати. Той мізер, який мені відомий, уже робить його винятковою людиною, і я думаю, що могла би допомогти йому вийти з темряви, в яку він занурився.
— Ти забагато думаєш, — бурмоче Еш, ніжно проводячи рукою по моєму чолу, щоб відкинути пасмо волосся.
— Твоє коло людей дуже багато значить для тебе, правда? Закладаюся, вони всі тут, на твоїй шкірі.
— Це правда, — погоджується він.
— І ти не хочеш, щоб вони це знали? Тому перетворив своє тіло на загадку?
— Тут немає ніякого умислу. Коли я роблю тату, то використовую символізм, і мене не цікавить, чи знадобиться комусь посібник, щоб розшифрувати його.
Чесно кажучи, я ніколи не думав, що хтось зацікавиться мною настільки, щоб цим перейматися.
— Люди, напевне, просто бачать у цьому естетику.
— Тільки не я.
— Вибач. Це особисте, не варто мені втручатися. Міняємо тему.
Кладу голову йому на груди й зависаю, розглядаючи стелю й не знаючи, куди рухатися далі.
— Обери одну, тільки одну. І вдовольнися тим, що я тобі про неї розповім, окей?
Підводжу голову, почуваючись, мов дитя вранці на Різдво. Обличчя Еша демонструє неоднозначні почуття — наче ця ситуація його водночас забавляє й заганяє в пастку. Зважую можливі варіанти, вагаюся. З невинним виглядом трохи відсуваю ковдру, щоб привід-крити нові малюнки на його тілі.
— Чи варто нагадувати, що нижче у мене немає татуювань?
— Вибач, мені треба було побачити всю картину.
Я відверто брешу. Координати? Занадто точні. Не хочу, щоб він зайшов надто далеко. Тоді щось менш особисте? Нотний стан прикрашає його зап’ястя, мов браслет. Хотіла б я знати, яка пісня настільки дорога йому, що він викарбував її на своїй шкірі.
— Ця, — кажу, показуючи на ноти.
Його очами пробігає тінь. Здається, він добирає слова. Миттю задкую:
— Я можу обрати іншу! Просто хотіла знати, яка твоя улюблена пісня!
— Та ні, все нормально. Просто це... Це не з тих пісень, які звучать по радіо. Це пісня Зака про нас. Тут вона неповна, другу частину він набив на своїй руці.
— Я не думала, що це настільки особисте, я не хотіла...
— Я тобі сказав, що все нормально, — повторює Еш дещо приглушено.
— То він музикант, так?
— Іще й до біса талановитий.
Не раз у розмові він прохоплювався про відстань, що відділяє його від найкращого друга. Якщо той — музикант, то, можливо, зараз у турі? Зрештою, коли тільки починаєш, то мусиш бути весь час у дорозі.
— Думаю, я теж могла би зробити якесь тату на честь нашої дружби.
Ці слова вихопилися в мене майже бездумно, і з виразу обличчя Еша розумію, що заскочила його зненацька. Я знову спонтанна, не така зашугана, як кілька місяців тому, і, як результат, ляпаю більше дурниць. Треба було тримати язик за зубами... А поки що я мушу пояснити, і то бігом.
— Еше, навіть якщо я знаю, що нерідко тебе серджу, і хай у нас не завжди були гарні стосунки, я все одно думаю, що ти... єдиний справжній друг, якого я взагалі мала. Ти знаєш про мене більше, ніж будь-хто. І якщо я маю зробити татуху на честь когось на своєму тілі, то вона, звісно, буде про тебе.
Він якусь мить мовчить, і я вже й не рада, що була такою щирою. Нормальні люди не роблять таких заяв. Покусую губу... Але не боюся, що він кинеться навтьоки. Еш не боягуз. Однак може знову закритися, хоча щойно почав відкриватися мені.
— Вибач, — зітхаю, намагаючись встати. — Забудь, що я сказала.
Він хапає мене за руку, щоб затримати біля себе.
— Ти хочеш зробити тату?
— А чому ні? — всміхаюсь у відповідь.
— Це не змивається під душем, ти в курсі?
— За кого ти мене маєш? — обурююсь, відсторонюючись, щоби дати йому стусана.
Сиджу поруч і спостерігаю. Він, певне, чекає, коли я передумаю й відступлю.
— Де саме ти хочеш набити «Еш — мій бог»? Особисто я голосую за праву сідницю.
— Якщо наб’єш на своїй лівій «Скай — моя богиня», я за, — підхоплюю.
Він сміється, а потім додає:
— Гра тільки почалася, а ти вже хочеш затаврувати мене, як худобу.
* * *
Ми зустрічаємося перед входом до тату-салону. Трохи дивно, що я вже готова поставити на собі мітку